— Я тобі не казатиму, скільки за них віддав, бо ти знов скажеш, що я тільки про гроші й думаю. Хай там як, це свята правда, що перед Різдвом продавці накручують ціни!
Паоло поставив на стіл поряд зі Степом величезний полумисок із салатом з руколою, сиром грана і світлими шматочками грибів.
— І вуаля! Французька кухня!
Степ помітив, що Паоло вдягнув звичайний світлий фартух. Той квітчастий, подарований Бабі, висів поряд із мийкою. Спитав себе, чи брат подумав про це.
— Ну а якщо без жартів, чому ти все ж не вечеряєш у Мануели?
— Та що це сьогодні таке — допит чи що? Нині ж Різдво, ми маємо бути щасливі, поговорімо про щось інше. То все — бридка історія.
— Мені шкода.
Степ узяв шматок грани рукою з полумиска і відправив його до рота.
— Так, дякую. Постарайся однак не знищити одразу ж увесь салат, еге ж? Слухай, а чому б тобі не піти до вітальні й не почати накривати на стіл? Скатертина — он там.
Степ підвівся, висунув шухлядку й узяв першу-ліпшу скатертину.
— Ні, візьми оту червону. Вона чистіша, до того ж зараз Різдво. До речі, телефонували тато й мама… Хотіли привітати тебе. Чому б тобі їм не подзвонити?
— Я пробував… Зайнято було. — Степ пішов до вітальні.
— Чому б тобі не спробувати зараз?
Степ не відповів.
— Ну, як хочеш… Я переказав.
Паоло обпік палець, пробуючи, чи готова вже паста. Вирішив не наполягати.
Пізніше вони сиділи один навпроти одного. Маленька різдвяна ялинка миготіла вогниками на столику поряд. Телевізор був увімкнений, але без звуку. Святково вдягнені телеведучі відкривали рота під веселу музику, що лилася зі стереосистеми.
— Чорт забирай, Паоло, ця паста — пресмачна. Серйозно.
— Мабуть, треба досолити.
— Ні, як на мене, не треба.
Тієї ж миті повернувся до в’язниці своїх думок та спогадів. Бабі завжди додавала трішки солі до всього. Він потішався з неї, тому що вона це робила завжди, з будь-якою стравою, навіть ще не покуштувавши її.
— Та спробуй же спочатку, ні? Може, воно вже пересолене.
— Ні, ти не розумієш, мені саме подобається додавати солі…
Ніжна й уперта. Ні, він не розумів. Не міг зрозуміти. Як таке могло статися? Як так, що її тут більше немає? Як вона може бути разом з іншим? Перед очима постала та автівка з досвідченим водієм за кермом. Уявив собі їх разом, в обіймах одне одного.
Мазохіст у коханні, він прагнув страждання. «Він ніколи не зможе кохати її, як кохав я, не зможе так її обожнювати, він не здатний помітити всі її м’які рухи, всі її маленькі гримаски». Ніби тільки йому було дозволено бачити, знати справжній смак її поцілунків, справжній колір її очей, помічати, як ніжно вона прокидається, як змахує віями, який у неї вираз обличчя. «Жоден чоловік не зможе побачити те, що бачив я. А він — менше за всіх». Він — реальний, вагомий, матеріальний. Виліпив його собі таким — нездатним кохати, нездатним бачити її по-справжньому, розуміти її, поважати її; він прагнув лише її тіла. Його ніколи так не тішитимуть її милі капризи. Він ніколи не любитиме її маленькі ручки, її обгризені нігті, її трішки занадто пухкі ступні, її маленьку приховану родимку, ну, насправді, не так уже й приховану. Можливо, він її помітить — як нестерпно про це думати, — але ніколи не буде здатний полюбити ту родимку. Не так сильно, як це зробив він, уперше побачивши її, а сьогодні просто згадуючи про неї. Печаль лягла Степові на очі. Паоло занепокоєно подивився на брата.
— Що, геть несмачна, га? Якщо не хочеш більше, то залиш. Є друга страва — пречудова.
Степ підняв очі на брата, струсонув головою, спробував усміхнутися.
— Ні, Па’, вона була смачна, правда.
— Хочеш поговорити про це?
— Ні, це бридка історія.
— Гірша за мою?
Степ кивнув. Вони усміхнулись одне одному. Братній погляд, у справжньому сенсі слова, можливо, тільки зараз — уперше. Раптом задзвонили у двері. Довгий і настирливий звук розірвав атмосферу радості та надії. Степ побіг до дверей, відчинив їх.
— Привіт, Степе.
— О, привіт, Палліно. — Спробував приховати своє розчарування. — Заходь.
— Ні, дякую, я тільки заїхала привітати тебе. Привезла тобі ось це. — Дала йому маленький пакет.
— Мені зараз його розгорнути?
Палліна кивнула. Степ покрутив пакет у руках, шукаючи, де він розгортається, відкрив. Дерев’яна рамочка, а всередині — найліпший подарунок із тих, що він міг забажати. Він і Полло на мотоциклі, обійнявшись. Коротке волосся, розставлені ноги, усмішка на тридцять два зуби. Усередині боляче тенькнуло.
— Палліно, вона прегарна. Дякую.