Блондинка з невміло окисленим волоссям — високо зав’язаною косою, поцяткованою відтінками жовтого та чорного, відгукнулася:
— Гей, Мал, стули свого писка!
— Оксфорд, у прекрасній відповідності до всього іншого.
Малюк, усе ще намагаючись танцювати, зробив ще один невдалий крок і показав їй сідниці. Цей жест зустріли схвальним свистом.
— Під номером два виступає Гак. Неймовірно! У нашому «хіт-пітняді» він піднімається зі страшною швидкістю. Не у сенсі відтискань, бо з цим, як ви можете помітити, має деякі проблемки. До речі… Сто одинадцять!
Степ, Гак та Сицилієць зробили неймовірні зусилля. Піднялися всі троє, виснажені, червоні та засапані.
— Як ви можете побачити, чудова футболка від «Ральф Лорен» змінила свій колір. Тепер його можна було б назвати полинялим зеленим або радше мокрим зеленим.
Малюк, вимахуючи кулаками біля грудей, головою вторував ритму нового шлягера, який ді-джей по радіо оголосив успіхом року. Зробив пірует і повів далі:
— Ви тільки подумайте, він так пітніє, що під пов’язкою вже утворилося щось типу басейну. І знаєте, хто там плаває?
— Ні, скажи нам!
Деякі з учасників, що вибули, разом зі своїми дівчатами закричали знизу:
— Хто?
Малюк зробив ще один пірует у ритм музики.
— Лонові воші Дебори.
І вказав на неї пальцем. Усі зареготали, як навіжені, окрім Дебори, яка підняла бляшанку і спробувала пожбурити в нього. Не влучила. Неонові бризки розсипалися за плечима Малюка.
— В яблучко!
Літера «Ш» з голубого пластику поблимала кілька разів, усе слабше, і згасла майже вся, залишивши одну закарлючку.
Малюк зробив жест рукою на кшталт «так не можна чинити», вихиляючись під музику, вказав на зірки на небі й знов почав танцювати — брутально, підстрибуючи та роблячи дивні гримаси ротом. Дотанцював до вивіски, ненавмисно зміненої непевною рукою Дебори. Усміхнувся й показав на новий напис: «ГИК». Йому не треба було повторювати двічі — відкрив рота й сунув туди пальці.
Його відрижка рознеслася по всій площі. Цей тваринний звук відлунював повсюди. Довгий, потужний, від якого відганяло пивом. Усім тим, що накопичилося в тілі Малюка. Потім, усе ще гикаючи, Малюк знову привітав подругу: «Привіт, Деборо».
Цього разу вона теж весело засміялася разом з іншими, похитуючи головою.
— Сто дванадцять! У той час, як ми тут розважаємося, пані та панове, є люди, які страждають. Але повернімося до нашого рейтингу. Останнім є, природно, Степ. Майже ідеальний, волосся дещо розкуйовджене, хоча воно таке коротке, що цього й не помітно…
Малюк нахилився, щоб роздивитися його ближче, потім рвучко підвівся й закрив лице руками.
— Неймовірно, я бачив одну краплю поту, але я вас запевняю, що вона була одна-єдина!
Малюк викинув руки вгору, розставляючи ноги у рваному ритмі брейк-дансу. Зробив щось на кшталт шпагату, що піддало важкому випробуванню його джинси, і без того обдерті. Ризикований хрускіт суглобів змішався з тріскотом занадто натягнутих запошивок, але тут-таки обидва ці звуки зникли, перекриті іншим, набагато гучнішим і не позбавленим смороду.
— Неймовірно! Хтось перднув.
Уся група лускала зо сміху, у той час як дівчата гидливо перезирнулися. Зітхаючи, вони похитали головами, не знайшовши у собі сміливості більш яскраво висловити свій осуд.
— Сто тринадцять! Увага, це приносить сто разів нещастя, ви витримаєте?
Степ опустився, відчуваючи, як ріже в очах. Кілька краплин поту скотилися скронями і розлилися по віях, ніби бридкі ліки для очей. Заплющив очі, відчув біль у плечах, напухлі передпліччя, пульсуючі вени. Подався уперед, а потім повільно знову піднявся. «Та-а-а-ак!» Степ подивився вбік. Сицилієць не відставав. Випростав руки, догнавши його. Гак піднявся останнім, напружуючись, йдучи вгору дещо косо, випростав спочатку праве передпліччя, потім ліве. Останнім ривком піднявся, обернувся до інших двох. Степ усміхнувся йому. Сицилієць глянув на нього із сумішшю ненависті, люті та втоми. Гак відповів ледь помітною і дещо затьмареною усмішкою.
— Сто вісімнадцять! Так!
Малюк, що дивився на них зблизька, високо підстрибнув.
— Ми досягли рекорду. Неймовірно: сто дев’ятнадцять! Знову вниз, нумо.
Знизу доносились голоси дівчат та хлопців, які програли — тільки вони могли по-справжньому оцінити ці повільні і відчайдушні піднімання-опускання. Кожен з них підбадьорював свого фаворита. Виходив безладний хор, який заповнював криками всю площу.
— Нумо, Степе! Ну ж бо, Сицилійцю! Уперед, Гаку!