Выбрать главу

— Джуліє!

— Ну, чого ти сердишся? Ти на вигляд як Бонопане — ота хабалка з третього «Б», що вже зранку приходить розмальована рум’янами…

— І як тобі вдається бути завжди такою милою, га?

— Саме тому ми подруги.

— Ніколи не називала себе твоєю подругою. Ти це зараз сама вигадала!

Джулія простягнула руки.

— Поцілуночок на примирення?

Даніела усміхнулася. Вже подалася до неї, аж тут побачила за її спиною Паломбі.

— Андреа! — Облишила щоку Джулії, сподіваючись рано чи пізно зустрітися з його губами. — Як справи?

Андреа подивився на неї. На якусь мить завагався.

— Добре, а у тебе?

Вони швидко поцілувались у щічку.

— Дуже добре.

Потім він пройшов уперед, щоб привітатися з якимись друзями. Джулія підійшла до неї, стала поряд і усміхнулася.

— Не переймайся, він лише веде світські бесіди.

Постояли так якийсь час, дивлячись на нього. Андреа поговорив з хлопцями, потім обернувся до Даніели, ще раз подивився на неї і вже тоді усміхнувся. Нарешті він усвідомив.

— Холера! Ти добряче переборщила. Він тебе взагалі не впізнав.

Бабі пройшла через залу. Кілька дівчат танцювали в колі. У кутку діджей-самоук, такий собі сурогат Джованотті23, безуспішно намагався зобразити реп. Одна дівчина танцювала, як божевільна, підскакуючи то на одній нозі, то на другій, розмахуючи руками над головою.

Бабі похитала головою, усміхаючись.

— Палліно!

Дещо кругловида, з каштановим волоссям і дивним пасмом, що стирчало збоку, вона обернулася.

— Бабі, вау-у-у-у-у! — Підбігла до неї, поцілувала та обійняла, майже піднявши її. — Як справи?

— Чудово. Але ж ти казала, що не прийдеш!

— Так, я знаю, ми були на одній вечірці в Ольджаті, але ти й уявити не можеш, яка там нудьга! Я була там з Демою, і ми одразу ж утекли. І ось ми тут, хіба ти не рада?

— Жартуєш? Я просто щаслива. А ти підготувалася до уроку з латини? Зваж, що вона завтра тебе викликатиме, ти остання, щоб завершити коло опитувань.

— Так, знаю, я сьогодні після обіду трохи вчила, потім мала їхати з матір’ю до центру. Поглянь, я купила ось це, тобі подобається?

І, зробивши дивний пірует, радше рух балерини, аніж моделі, вона закрутила в повітрі кумедну яскраво-синю шовкову пачку.

— Дуже…

— Дема сказав, що вона мені личить…

— Ще б пак. Ти ж знаєш мою теорію?

— Знов про це? Та ми ж із ним просто давні друзі!

— А ти таки залиш мені мою теорію.

— Привіт, Бабі!

Хлопець із приязним обличчям, зі світлою шкірою та темними кучерями, підійшов до них.

— Привіт, Демо, як справи?

— Дуже добре. Ти бачила, яка гарна пачка у Палліни?

— Так. Не беручи до уваги мої теорії, вона їй справді дуже личить. — Бабі всміхнулася подрузі. — Піду привітаю Роберту, у неї ж день народження.

Відійшла. Дема подивився їй услід.

— Що вона хотіла сказати цією історією про теорії?

— А, нічого, ти ж її знаєш… Вона — жінка купи теорій і жодної практики, або майже жодної.

Палліна засміялася, потім пильніше глянула на Дему. Їхні погляди на якусь хвильку зустрілися. Будемо сподіватися, що цього разу вона не має рації.

— Ну ж бо, ходімо танцювати…

Палліна схопила його за руку й потягла до групи.

Кілька хлопців стояли перед столиком з канапками і розмовляли про майбутні футбольні переходи. Кожен сподівався на прихильність долі до своєї команди. Усі вони намагалися видати за зірок першої величини різних гравців із невимовними прізвищами — тим паче для напханих ротів. Кіко Бранделлі запустив руку під стос канапок. Пошукав у першому ряду, вже наполовину з’їденому, потім в іншому. Нічого не вдієш! Хтось уже знищив усі канапки з лососем. Вибрав канапку з грибами. Відкусив і в цю мить побачив Бабі, що проходила повз. Поклав надкушену канапку на край тарілки, накрив її паперовою серветкою із золотим ініціалом R, потім, проковтнувши шматок, що був уже в роті, попрямував до неї.

Бабі підійшла до дівчини, одягненої дуже елегантно.

— Привіт, Робі, з днем народження!

— О, Бабі, привіт!

Вони щиро розцілувалися.

— Тобі сподобався подарунок?

— Дуже гарний, справді. Саме те, що мені було потрібно.

— Ми це знали… Це була моя ідея. Зрештою, ти завжди запізнювалась на перші уроки, а ти ж не так далеко й мешкаєш.

— Та власне через це. Я завжди думаю, що встигну в останню мить, та замість цього знову засинаю, а потім відчайдушно мчу на скутері. А завдяки вашому подарунку я завжди тепер прокидатимусь із радістю. Дякую.

— А що це було?

Бабі обернулася з усмішкою, але, побачивши його, змінилась на обличчі.

— Привіт, Кіко.

— Вони мені подарували чудовий радіобудильник.