— Джуліє!
— Ну, чого ти сердишся? Ти на вигляд як Бонопане — ота хабалка з третього «Б», що вже зранку приходить розмальована рум’янами…
— І як тобі вдається бути завжди такою милою, га?
— Саме тому ми подруги.
— Ніколи не називала себе твоєю подругою. Ти це зараз сама вигадала!
Джулія простягнула руки.
— Поцілуночок на примирення?
Даніела усміхнулася. Вже подалася до неї, аж тут побачила за її спиною Паломбі.
— Андреа! — Облишила щоку Джулії, сподіваючись рано чи пізно зустрітися з його губами. — Як справи?
Андреа подивився на неї. На якусь мить завагався.
— Добре, а у тебе?
Вони швидко поцілувались у щічку.
— Дуже добре.
Потім він пройшов уперед, щоб привітатися з якимись друзями. Джулія підійшла до неї, стала поряд і усміхнулася.
— Не переймайся, він лише веде світські бесіди.
Постояли так якийсь час, дивлячись на нього. Андреа поговорив з хлопцями, потім обернувся до Даніели, ще раз подивився на неї і вже тоді усміхнувся. Нарешті він усвідомив.
— Холера! Ти добряче переборщила. Він тебе взагалі не впізнав.
Бабі пройшла через залу. Кілька дівчат танцювали в колі. У кутку діджей-самоук, такий собі сурогат Джованотті23, безуспішно намагався зобразити реп. Одна дівчина танцювала, як божевільна, підскакуючи то на одній нозі, то на другій, розмахуючи руками над головою.
Бабі похитала головою, усміхаючись.
— Палліно!
Дещо кругловида, з каштановим волоссям і дивним пасмом, що стирчало збоку, вона обернулася.
— Бабі, вау-у-у-у-у! — Підбігла до неї, поцілувала та обійняла, майже піднявши її. — Як справи?
— Чудово. Але ж ти казала, що не прийдеш!
— Так, я знаю, ми були на одній вечірці в Ольджаті, але ти й уявити не можеш, яка там нудьга! Я була там з Демою, і ми одразу ж утекли. І ось ми тут, хіба ти не рада?
— Жартуєш? Я просто щаслива. А ти підготувалася до уроку з латини? Зваж, що вона завтра тебе викликатиме, ти остання, щоб завершити коло опитувань.
— Так, знаю, я сьогодні після обіду трохи вчила, потім мала їхати з матір’ю до центру. Поглянь, я купила ось це, тобі подобається?
І, зробивши дивний пірует, радше рух балерини, аніж моделі, вона закрутила в повітрі кумедну яскраво-синю шовкову пачку.
— Дуже…
— Дема сказав, що вона мені личить…
— Ще б пак. Ти ж знаєш мою теорію?
— Знов про це? Та ми ж із ним просто давні друзі!
— А ти таки залиш мені мою теорію.
— Привіт, Бабі!
Хлопець із приязним обличчям, зі світлою шкірою та темними кучерями, підійшов до них.
— Привіт, Демо, як справи?
— Дуже добре. Ти бачила, яка гарна пачка у Палліни?
— Так. Не беручи до уваги мої теорії, вона їй справді дуже личить. — Бабі всміхнулася подрузі. — Піду привітаю Роберту, у неї ж день народження.
Відійшла. Дема подивився їй услід.
— Що вона хотіла сказати цією історією про теорії?
— А, нічого, ти ж її знаєш… Вона — жінка купи теорій і жодної практики, або майже жодної.
Палліна засміялася, потім пильніше глянула на Дему. Їхні погляди на якусь хвильку зустрілися. Будемо сподіватися, що цього разу вона не має рації.
— Ну ж бо, ходімо танцювати…
Палліна схопила його за руку й потягла до групи.
Кілька хлопців стояли перед столиком з канапками і розмовляли про майбутні футбольні переходи. Кожен сподівався на прихильність долі до своєї команди. Усі вони намагалися видати за зірок першої величини різних гравців із невимовними прізвищами — тим паче для напханих ротів. Кіко Бранделлі запустив руку під стос канапок. Пошукав у першому ряду, вже наполовину з’їденому, потім в іншому. Нічого не вдієш! Хтось уже знищив усі канапки з лососем. Вибрав канапку з грибами. Відкусив і в цю мить побачив Бабі, що проходила повз. Поклав надкушену канапку на край тарілки, накрив її паперовою серветкою із золотим ініціалом R, потім, проковтнувши шматок, що був уже в роті, попрямував до неї.
Бабі підійшла до дівчини, одягненої дуже елегантно.
— Привіт, Робі, з днем народження!
— О, Бабі, привіт!
Вони щиро розцілувалися.
— Тобі сподобався подарунок?
— Дуже гарний, справді. Саме те, що мені було потрібно.
— Ми це знали… Це була моя ідея. Зрештою, ти завжди запізнювалась на перші уроки, а ти ж не так далеко й мешкаєш.
— Та власне через це. Я завжди думаю, що встигну в останню мить, та замість цього знову засинаю, а потім відчайдушно мчу на скутері. А завдяки вашому подарунку я завжди тепер прокидатимусь із радістю. Дякую.
— А що це було?
Бабі обернулася з усмішкою, але, побачивши його, змінилась на обличчі.
— Привіт, Кіко.
— Вони мені подарували чудовий радіобудильник.