— Ось. Міккі.
Натиснув кнопку. Почувся дивний звук, у той час як інші кнопки з прізвищами поблякли. Дівчина поклала своє запрошення назад у сумку.
— Так, це саме тут. Вулиця Кассія, 1130.
23 Джованотті — сценічне ім’я Лоренцо Керубіні, італійського барда, репера та дискжокея.
Джованотті — сценічне ім’я Лоренцо Керубіні, італійського барда, репера та дискжокея.
23
8
У тому ж місті, але в іншому місці.
Лисуватий гладкий офіціант в ідеальній білій уніформі сновигав між гостями. Ніс срібну тацю. Хтось брав із неї легкий ігристий коктейль зі шматочками фруктів. Хтось ставив на тацю порожню склянку. У величезних прозорих вікнах було видно ріку, що повільно текла між великими деревами та старовинними мостами. Офіціант поправив порожню склянку, яка щойно опинилась на таці, на її вінцях були сліди помади. Виразніші, ніж на інших склянках. Можна було чітко побачити, де саме відпила жінка і які у неї губи. Офіціант подумав, що було б цікаво впізнавати жінок за склянками, з яких вони пили. Еротичні цифрові відбитки. Так подумки розважаючись, дійшов до кухні, де швидко облишив свої фантазії «а-ля Шерлок Голмс». На нього тут-таки налетіла кухарка, звелівши негайно нести таці зі смажениною.
— Люба, ти маєш чудовий вигляд.
У вітальні жінка з надто яскраво пофарбованим волоссям обернулася до подруги й усміхнулася, підігруючи.
— Ти щось зробила?
— Так, знайшла собі коханця.
— Ах, справді? І хто він?
— Пластичний хірург.
Обидві засміялися. Потім, беручи смажений артишок, що, на свою біду, втрапив їй під руку, відкрила свій секрет.
— Я записалася до спортзалу Барбари Буше.
— Ой, правда? І як він?
— Казково! Ти мусиш піти туди.
— Обов’язково!
І, хоча їй кортіло спитати, у скільки ж воно обходиться за місяць, вирішила, що дізнається про це сама. Потім, сподіваючись на цифру, безперечно меншу за реальну, взяла смажену моцареллу й з’їла її з чистою совістю: адже скоро зможе зігнати зайві калорії.
По прекрасних килимах з геометричним візерунком рухались елегантні вечірні черевики. Дещо вище розрізи суконь демонстрували принади сірим костюмам, темнішим чи світлішим, але завжди поєднаним із бездоганною сорочкою. Ексклюзивні різноколірні краватки повідомляли більше, аніж ті прості розмови, які вели їхні господарі.
— Я купив «студіо» для Алессандри на проспекті Паріолі.
— А ти знаєш, що дочка Бандіні виходить заміж?
— Де ти знайшла цю сукню?
— Тобі дуже личить цей колір волосся.
— Здається, у неї є інший.
— Так, цей останній фільм із Шоном Коннері мені дуже сподобався.
— Поб’ємось об заклад? Я поставлю на перемогу, а тобі залишу нічию та поразку.
Обличчя з макіяжем — ідеальним або ж занадто сильним, щоб приховати прихід мудрості й спогадів; та цілковито гладенькі обличчя, результат роботи сучасних електробритв та дорогих кремів після гоління, відповідали одні одним усміхнено.
— Знаєш, Алессандра вирішила відкрити нову студію графіки. Ну що ж, якщо вона цим хоче займатися… Звичайно, я б волів, щоб вона працювала разом зі мною.
— Так, я знаю нареченого, це син Симони Бертіллі. Ну, тієї, що одружилася з братом Паоли…
— Не скажу, бо інакше ти купиш собі таку саму…
— Мені все набридло, тож я пішла до Раффаеле із журналом, де бачила колір, що мені подобається, і сказала: «Ось, хочу цей».
— Я її розумію, він такий занудний. Достатньо подивитися, як він грає у джин.
— Я теж хотів на нього сходити, але ми тоді пішли до Джорджо та Даніели, які його вже бачили.
— Добре. Знаєш, що я тобі скажу? Поб’ємося на сто тисяч лір за кожний бал відриву наприкінці чемпіонату.
Трохи далі хтось на межі політичної фантастики розмірковував про ситуацію на Близькому Сході. Інший цитував невеликі уривки з останньої премії Стрега24, яку гортав час від часу у ліжку, потім забував на довгий час на шафці, а потім позичав другові, що був меншим інтелектуалом, зате більшим скнарою.
Клавдіо засміявся.
— Безперечно, Ферруччо — він такий. Я його знаю з дитинства, і він так і не змінився.
— А машина, з нею що сталося?
— Розбита. Непошкодженим залишився тільки телефон. Він з нього і подзвонив, щоб приїхали забрати.
Потім, слухаючи про мільйонні збитки, які зростали щоразу, коли хтось розповідав про цю фантасмагоричну дорожню пригоду, Клавдіо витягнув пачку «Мальборо» й закурив. Глибоко вдихнув дим, насолоджуючись. Це відчуття заполонило його, змусивши на мить забути про сердегу, який зіткнувся із Ферруччо. Тому типові пощастило набагато менше. Він не мав телефона в машині, а якби й мав, усе одно не зміг би ним скористатися. Можливо, потім, отримавши страхову премію, він міг би собі купити телефон, але з ким би він розмовляв? Дружина, на жаль, сиділа поряд із ним, а син…