Тобто книжки, яка отримала премію Стрега — найпрестижнішу літературну премію Італії.
24
9
— Ми тебе привітаємо завтра в обід.
— Але, мамо, залиштеся бодай на торт!
— На нас чекають Пентесті, ми не можемо не піти. Ну ж бо, Роберто, завтра ми будемо всі разом і відкриємо подарунки. Побачиш, що ми з татом для тебе приготували.
Дзвінок домофона перервав розмову.
— Гаразд, мамо, як хочеш.
Роберта, радісно збуджена у свої вісімнадцять років — свято проходило ідеально, — побігла до домофона.
— Я відповім! — кинула вона, випереджаючи типа, який проходив повз із тарілкою з гіркою маленьких піц і чомусь вирішив відповісти.
Батьки Роберти пройшли через залу.
— До побачення, хлопці й дівчата.
У відповідь прозвучало кілька вихованих «доброго вечора, синьйоро» та кілька більш фамільярних «па-па, Клавдіо». Якийсь хлопець, аж занадто вихований, порівняно з іншими, схопився з дивана, виструнчившись майже по-солдатськи. Матір подивилася на всіх разом, усміхаючись, і вийшла, кинувши загальне «розважайтеся» всім, вихованим і не дуже. Коли двері зачинилися, усі повернулися на свої місця і спробували, хто як міг, дослухатися до цієї поради.
— Яка Франческа?
— Джакоміні, блондинка така.
— Ага, то що їй передати?
— Нічого, відчиніть мені. Я її брат, маю залишити їй ключі.
Роберта натиснула на кнопку домофона, і потім, аби бути впевненою, що відчинила, натиснула ще раз. Пішла в кухню, взяла дві великі «кола-коли» з морозильника внизу. Вони були достатньо холодними. Вона підвелася, захряснула дверцята ногою й попрямувала до вітальні. Перетнулася з білявою дівчиною, яка розмовляла з хлопцем із нагеленим та зачесаним назад волоссям.
— Франческо, піднімається твій брат, ключі тобі несе.
— Ах… — це було все, що Франческа спромоглася відповісти. — Дякую.
І застигла з відкритим ротом. Нагелений хлопець дозволив собі злегка здивуватися.
— Франче, щось не так?
— Ні, все так, окрім того, що я єдина дитина.
Батьки Роберти, виходячи з під’їзду, наштовхнулись на групу збуджених хлопців, які, щасливо горлаючи, забігали на сходи з розмаху, перестрибуючи по три сходинки за раз і регочучи. Останній зупинився перед ними і зобразив щось на кшталт поклону. «Дбрвечір». І теж утік.
Малюк завжди так розважався, глузуючи з усіх підряд.
— Що це за шибайголови?
— Хтозна… Може, друзі того, з другого поверху, Маріно. Він тільки з непотребом і знається.
Заспокоєні цим припущенням, вони попрямували до своєї «Теми» з телефоном.
— Ось, це тут.
Сицилієць та Гак першими прочитали табличку під кнопкою на четвертому поверсі.
— Міккі, ні?
Прибіг захеканий Малюк.
— Так, а чого ми не поїхали ліфтом?
— Він був зайнятий.
Цієї миті двері ліфта відчинилися і вийшли два типи, схожі між собою: окуляри, сині піджаки й темно-сірі шейкові штани. Один із них дозволив собі виділитися: його сорочка була голубою й картатою, а не однотонною, як в іншого. Маленька демонстрація ексцентричності, яку, однак, одразу ж знищувала його краватка: така само жахлива, як і двоє дівчат, що їх супроводжували. Ця четвірка одразу ж перервала свою дурнувату розмову.
— Очманіть, які монстри!
Малюк віддихався. Більш екстравагантний тип зі слабким «вибачте» дотягнувся до кнопки і подзвонив. Двері відчинилися майже миттєво.
— Привіт, Роберто.
— Альвізе, ти запізнюєшся!
Він був покараний цим іменем вже від хрещення25.
— Марто, Джованно, заходьте.
Інші троє пройшли від сходового майданчика цим коридором мускулів.
— А це Джорджо.
Відрекомендував хлопця, який промовив дуже оригінальне «вітаю» і зайшов.
Роберта залишилась у дверях, дивлячись на групу цих дивних молодиків, м’язистих та розкуйовджених. «Вони вдягнені дещо кежуал», — подумала наївно.
— Чим я можу вам допомогти?
Малюк висунувся наперед:
— Я шукаю Франческу, я її брат.
Ніби за помахом чарівної палички Франческа з’явилась у дверях в супроводі нагеленого типа.
— І хто з вас є моїм братом?
— Я! — підніс руку Луконе.
Франческа ніколи не думала, що у неї є брат, принаймні такий. Або її мати мала роман з якимсь чудовиськом, або її тато брехав, коли заявляв про свої метр сімдесят зросту.
Полло також підняв руку.
— Я теж, ми близнюки, як у тому фільмі зі Шварценеггером. Він — той, що дурнуватий.
Усі зареготали.
— Ми теж брати, — загорлали інші, піднімаючи руки один за одним.
— Так, любімо одне одного.
Нагелений тип нічого не розумів. Про всяк випадок він нап’ялив на обличчя вираз, що пасував до його волосся.