Франческа відвела Малюка убік.
— Як тобі тільки на гадку спало прийти з усіма цими, га?
Полло, усміхаючись, поправив на собі куртку, але результат був такий самий прикрий.
— Це свято скидається на поминки, ми бодай звеселимо його трішки, ну ж бо, Франче, не злися.
— Та хто злиться? Тільки заберіться звідси.
— Гей, Мал, мені остогидло, можна?
Сицилієць увійшов, не чекаючи, поки Франческа відсунеться від дверей.
До нагеленого нарешті дійшло. Непрошені гості. І з цим проблиском розуму він відійшов і змішався зі справжніми гостями у вітальні. Франческа спробувала їх затримати.
— Ні, Малюче, ні, ви не можете зайти.
— Вибачте, можна, вибачте…
Невідворотно, один за одним, вони увійшли всі: Гак, Луконе, Полло, Кролик, Степ та інші.
— Ну ж бо, Франче, не будь такою, побачиш, нічого не станеться.
Малюк узяв її за лікоть.
— Принаймні можеш сказати, що ти тут ні до чого, це все провина твого брата, який притяг із собою оцю всю галайстру…
Потім, ніби злякавшись, що зайде хтось чужий, зачинив за собою двері.
Якийсь час непрохані гості тинялися хатою маленькими групками.
Луконе та інші майже одразу змішалися зі справжніми гостями, або принаймні спробували. Вони розсіялися вітальнею. Спочатку ні в кого не виникало питання, що ж це за типи у шкіряних куртках та джинсах.
Із дивними людьми вони знаються. Такою була найбільш поширена думка, і водночас найбільш секретна. У багатьох вона промайнула в голові, але не злетіла з жодних вуст.
Сицилієць та Гак у буквальному сенсі напали на буфет, напихаючись канапками із ковбасою, м’якими, із маслом, намащеним на верхню круглу частину булочки, — але не насолоджувались ними, а ковтали, не жуючи. Це було майже як змагання. А ще маленькі піци, інші канапки впереміш із тістечками та шоколадними цукерками. Зрештою Сицилієць заґлитнувся. Гак ляскав його все сильніше по спині, останній стусан був таким сильним, що Сицилієць закашлявся, вихаркуючи шматки їжі на рештки буфету. Більшість гостей, що стояли поряд, одразу ж згадали про дієту. Малюк зареготав, як навіжений. Франческа по-справжньому захвилювалася.
Кролик кружляв вітальнею. Він здавався уважним антикваром, брав дрібні речі, підносив їх до очей, роздивлявся відтиски проби, і, якщо вони були срібні, клав до своєї кишені. Дуже скоро курці були змушені струшувати попіл просто у вазони.
Полло, як справжній професіонал, одразу ж кинувся на пошуки батьківської спальні. Знайшов. Вона була передбачливо зачинена на ключ. На два оберти, але ж ключі вони залишили у замковій щілині. Яка наївність. Полло відчинив двері. Сумки дівчат були рівненько покладені на ліжко. Почав відкривати їх, одну за одною, навіть не дуже поспішаючи.
Гаманці були майже всі повні, це було гарне свято, всі гості — високого польоту, щодо цього він не мав жодних зауважень. У коридорі Гак почав чіплятися до однієї з подруг Палліни, роблячи масні компліменти. Її хлопець, менш нагелений, ніж інші, спробував пояснити йому, що таке вихованість. Почав із ним сперечатися. Тут-таки отримав ляща, ще маснішого, аніж компліменти, які дісталися його дівчині. Гак не терпів нотацій. Його батько був адвокатом і любив промови принаймні так само, як його син ненавидів саму думку про вступ на юридичний.
Палліна, можливо, через схвильованість, зрозуміла, що в неї також проблеми, і збрехала, вибачившись перед іншими так: — У мене потекла туш, піду до ванної підретушую.
Насправді підретушуватися радше годилося б тому хлопцеві, який пішов мовчки зі своєю дівчиною під лікоть та п’ятернею Гака, відпечатаною у нього на щоці.
По кутках кухні стояли дорогі побутові прилади. Пухова ковдра, занадто маленька, щоб її красти, смажилася у духовці. Вона зіщулилась і випустила з себе кілька гусячих пір’їн. Вони могли бути задоволені: безперечно, їхня доля була такою ж, як і в створіння, якому вони колись належали.
Брудні кеди лежали на білому столі у центрі приміщення. Засохлі грудочки землі відпали від підошви, і любитель пазлів міг би реконструювати ту дивну французьку квітку, символ виробника. Дверцята холодильника були відкриті.
«Завжди зачиняйте холодильник, коли взяли те, що треба…» Так синьйора Міккі докоряла своїм дітям, коли вони занадто довго залишалися перед відчиненими дверцятами. Але, ймовірно, побачивши власника цих «адідасів» та його друга, синьйора Міккі не зважилася б вимовити взагалі ні звуку, просто мовчки вийшла б зі своєї обожнюваної кухні, залишивши їх так, з ногами на столі та тортом на вісімнадцятиріччя своєї дочки перед ними.
— Ні, я сам хочу їх задути.
— Курва, до чого тут ти? Торт знайшов я.