— Тримай… — Кинув їй сумку. — Достатньо попросити…
Палліна схопила сумку на льоту і також почала шукати щось усередині.
— Ти знаєш, що не можна ритися у сумках дівчат, тобі мама такого не казала?
— Ніколи не розмовляв зі своєю матір’ю. А от ти мала б поговорити про дещо зі своєю.
— Чому це?
— Ну, не повинно так бути, що вона дає тобі лише п’ятдесят штук.
— Це мої кишенькові гроші на тиждень.
Полло поклав банкноти до кишені.
— Були.
— То я сяду на дієту.
— Тоді я зробив тобі послугу.
— Кретин!
Палліна знайшла те, що шукала, поклала сумку.
— Потім, коли закінчиш, поклади мені гаманець назад. Дякую.
— Слухай, якщо ти сідаєш на дієту, то, може, завтра я тебе запрошу на піцу?
— Ні, дякую, коли плачу я, то хочу принаймні вільно вибирати, з ким мені йти.
Вона зробила крок до дверей.
— Гей, зачекай-но хвильку. — Полло підійшов до неї. — Що ти взяла?
Палліна сховала руку за спину.
— Нічого з того, що тебе цікавить.
Полло затиснув їй передпліччя.
— Агов, це я вирішую. Покажи.
— Ні, відпусти мене. Гроші ти ж узяв, ні? Чого тобі ще?
— Те, що у тебе в руці.
Полло спробував забрати в неї затиснуте. Палліна притислася грудьми до нього, відставивши якомога далі маленький кулачок.
— Відпусти мене, бо кричатиму.
— А я тебе по дупці наб’ю.
Полло нарешті дістав до її зап’ястка і потягнув до себе. Рішучо витягнув з-за дівочої спини маленький міцно стиснутий кулачок.
— Якщо ти мені його відкриєш, присягаюсь, я ніколи до тебе й слова не промовлю…
— Ой-йой, ми з тобою досі ніколи не розмовляли, то не помру й надалі…
Полло взяв маленьку м’яку руку дівчини і почав долонею відтискати її пальці. Палліна спробувала опиратися. Марно. Зі сльозами на очах вся відхилилась назад, щоб дати більше сили цим маленьким пальчикам.
— Прошу тебе, відпусти.
Полло продовжував розтискати, не слухаючи її. Зрештою, один за одним, пальці розтислися, відкриваючи свій секрет.
У руці Палліні була причина прищиків на її обличчі та набряклих грудей. Причина того нервового стану, який раз на місяць рано чи пізно вражає всіх молодих жінок, а якщо не приходить, то робить їх ще більш нервовими або ж мамами. Палліна стояла перед ним, мовчазна й пригнічена. Вона почувалася приниженою. Полло, сівши на ліжко, вибухнув гучним реготом.
— Тоді завтра ні, завтра я тебе не запрошу на вечерю. Бо що ми потім робитимемо? Анекдоти одне одному розповідатимемо?
— А, ні, це точно ні. Бо я не знаю таких масних, що змусили б тебе сміятися. А інших, упевнена, ти не зрозумієш.
— Егей, дівчинка показує зубки!
Полло був вражений.
— У будь-якому разі, гадаю, що я тебе вже достатньо розважила.
— Чому?
Палліна помасувала свої пальці. Полло це помітив.
— Ти зробив мені боляче, ти ж цього хотів?
— Та ну, вони ледь почервоніли, не перебільшуй, це скоро минеться.
— Я говорила не про руку.
І вийшла, перш ніж заплакати.
Полло залишився у кімнаті, не знаючи, що робити. Усе, що йому спало на думку, — це покласти гаманець на місце й погортати її записник. Звичайно, не віддати їй п’ятдесят штук.
Діджей, тип із дещо довшим, ніж в інших, волоссям — щоб підкреслити свою належність до артистичного світу, — пританцьовував вихилясами у ритм музики. Його руки рухалися туди-сюди по двох дисках, а поролонові навушники давали можливість попередньо прослуховувати музику, щоб не осоромитися, поставивши гостям щось не те. Малюк підійшов до нього.
— Гей, шефе, поставиш мені цю касету?
Ді-джей, прочитавши прохання по губах, узяв касету і поставив її у ближній приймач. Натиснув кілька кнопок, скеровуючи музику собі в навушники. Малюк стояв і дивився на нього, посміхаючись.
Ді-джей раптом аж на лиці змінився. Музика з касети полилась у навушники. Витримав заледве кілька секунд.
— Ти що, дурний? — зняв навушники й одразу ж вийняв касету. — Це ж «Антракс» — більшість тих, що тут, утечуть, а у решти волосся на голові заворушиться. Цією штукою інфаркт спричинити можна. Тримай. — Віддав йому касету. — Став це собі вдома, коли захочеш, щоб тобі стало зле.
— Насправді я це слухаю, щоб заснути.
Степ тинявся вечіркою, роззирався навкруги, неуважно слухав дурні розмови вісімнадцятирічних дівчат: дорогий одяг, побачений у вітрині; скутери, які не хочуть купувати батьки; неймовірні кавалери, стовідсоткова невірність, марні надії.
Трохи вдалині, на тлі чудових картин та молодих представників здорового та багатого суспільства, рухалось щось, що контрастувало з цим усім. Це був Кролик. Їхні погляди перетнулися. Кролик усміхнувся у відповідь, на ходу цуплячи попільничку — саме в той момент, коли до неї тягнулася сигарета, яку занадто довго курили. Попіл, що до цього тримався в ідеальній вертикальній рівновазі, упав туди, де мить тому була попільничка. Курець утратив трохи свого гламуру в очах дівчини, з якою розмовляв. Кролик збагатів на ще одну срібну річ. Більше за всіх від цього постраждала скатертина.