9 «Vespa» — модель скутера підприємства «Piaggio», запатентована 1946 року за проєктом інженера з аерокосмічних технологій Коррадіно Д’Асканіо. Стала символом італійського автомобільного дизайну.
— Молодчина, сестричко! У тебе аж ніяк не «м’якенька серцевинка»7…
— Так, але занадто цим переймається… Увесь час видивляється у дзеркало… Ну, коротше, у другій частині фільму він майже відіграв утрачені бали. Купив мені ріжок «Альджиди»6. Фільм одразу ж різко покращав, можливо, через верхню частину ріжка, ту, що з горішками. Вона була казково смачна. Отже, я відволіклась, а відтак виявила, що його руки опинилися занадто низько. Я спробувала його відсунути, а він — ніяк, учепився в твою синю спідницю! Так і розтягнув.
«Algida» — італійське підприємство з випуску упакованого морозива, створене 1945 року.
«Superga» — туринське підприємство, засноване 1911 року, яке випускає взуття, здебільшого спортивне.
«Vespa» — модель скутера підприємства «Piaggio», запатентована 1946 року за проєктом інженера з аерокосмічних технологій Коррадіно Д’Асканіо. Стала символом італійського автомобільного дизайну.
В італійській системі освіти початкова, середня та вища школа мають окрему нумерацію. Отже, четвертий клас ліцею відповідає одинадцятому класу української школи.
Натяк на рекламу морозива «Algida», в якій ідеться про «м’якеньку серцевинку».
— Можна дізнатися, чому ви не ставите «Веспу»9 ближче до стіни?
— Паломбі. Я познайомилася з ним біля Фальконьєрі. Він розмовляв із Марою та Франческою з четвертого класу8, а коли вони відійшли, я йому сказала, що я їхня однокласниця. Ось так нафарбованій, скільки б ти дала мені років?
Даніела пройшла між кількома різноколірними «Суперґа»5 тридцять сьомого розміру, розкиданими по підлозі.
3
Він мчав — меткий та швидкий, темний, як ніч. Свіжий сухий вітер пригинав назад коротке волосся. Відблиски з’являлись і зникали у дзеркалах заднього виду. Доїхав униз до площі, загальмував лише на хвильку — щоб пересвідчитися, що справа ніхто не виїжджає, відтак натиснув на газ і в’їхав на повній швидкості на вулицю Вінья Стеллуті.
— Мені так хочеться його побачити, ми вже два дні не чулися.
Красива чорнява дівчина із зеленими очима та випуклими сідницями, немилосердно затягнутими в джинси «Авірекс», усміхнулася подрузі — білявці такого ж зросту, але трохи повнішій.
— Маддо, ну ти ж знаєш, із якого він тіста. Навіть якщо ви кохалися, це ще не значить, що у вас роман.
Вони сиділи на своїх білих «Веспах», курили заміцні цигарки, намагаючись видаватися старшими та соліднішими.
— До чого тут це, його друзі сказали мені, що він зазвичай нікому не дзвонить.
— А що, тобі він дзвонив?
— Так!
— Ну, може, номером помилився.
— Двічі?
Вона щасливо всміхнулася, радіючи, що вдалося заткати рота подрузі так легко, але та не здалася.
— Хай там як, ніколи не можна довіряти його друзям. Ти бачила, які пики?
У цю мить Полло голосно зареготав, проковтнув останні краплі вже занадто теплого «Гайнекена» і пожбурив порожню бляшанку в голову Луконе.
— Гей, ти здурів? Глянь, що накоїв.
Він показав на щось поміж рідкого темного й кучерявого волосся.
— Тобі для цього голова й потрібна!
— …сказав Ейнштейн, — буркнув Луконе, потираючи не зовсім те місце, куди влучила бляшанка.
Мотоцикли були потужними, їхні м’язи також. Полло, Луконе, Гак, Сицилієць, Кролик, Малюк та ще купа інших. Чудернацькі імена, складні історії. Можливо, вони не мали постійної роботи. Декотрі не надто заможні, але всі веселилися та дружили. І цього було досить. До того ж вони обожнювали сваритися, цього ніколи не бракувало. Там, на площі Ячіні, вони сиділи на своїх «Гарлі», на старих «350 Four» із чотирма каталізаторами або ж з класичним «чотири-в-одному», що ревів потужніше. Вимріяні, вичекані й нарешті отримані після виснажливого канючення у батьків. Або ж здобуті жертвами їхніх власних кишень, не без допомоги якого-небудь молодого бовдура, що залишив гаманець у «бардачку» свого «Веспоне» з ненадійним замком, або й гірше — у внутрішній кишені куртки «Henry Lloid», яку так легко обчистити під час шкільної перерви.
Джон Міліус10 був би у захваті від них. Статурні й усміхнені, гострі на язик, з куцопалими руками, покарбованими позначками — спогадами про минулі бійки. Ще більш промовисті позначки — на обличчях тих, кому пощастило менше і хто наразі не має великого бажання усміхатися, не тому, що йому бракує чогось у житті, а просто в роті бракує зубів.
Групка дівчат, менш галасливих, із волоссям, затиснутим маленькими заколками зі стразами або кольоровими гумочками, що флуоресцентно світилися вночі, теревенили неподалік від них. Усміхалися. Майже всі вони втекли з дому, вигадавши, що йдуть спати до подруги, яка також була тут, долучена до спільної брехні.