— Учора було бомбезно з Даріо. Відсвяткували шість місяців, як ми разом.
Ґлорія, дівчина у синіх лосинах та кофтинці того ж кольору з маленькими блакитними сердечками, мило усміхнулася.
«Шість місяців, — подумала Маддалена. — Еге ж, мені й одного вистачило б…» Опустила очі. На білому тлі «Веспи», поряд із чорним квадратним символом «П’яджо», її рукою було написано: «Степе, я тебе обожнюю». Після їхнього першого поцілунку, повертаючись додому, вона хотіла б прокричати це подрузі, але нікого поряд не було, тільки чорний незмивний маркер, залишений, ніби самою долею, на дні її синьо-помаранчевого наплічника «Інвікта».
Отож, її слова залишилися там назавжди. Мадда зітхнула, потім знову віддалася мріям, на які надихнула розповідь подруги.
— Ми з’їли піцу в «Баффетто».
— Та ти що? Я теж там була.
— О котрій годині?
— Ну… була десь одинадцята.
На хвильку зненавиділа ту подругу, що переривала розповідь. От завжди знаходиться хтось чи щось, що перериває твої мрії.
— А, ні, ми на той час уже пішли.
— То ви хочете слухати чи ні?
«Так!» — майже одноголосно злетіло з цих губ, маленьких чи пишних, із дивним ароматом фруктових бальзамів або ж помад, поцуплених у неуважних продавців або в материнських ванних кімнатах, багатших за чимало дрібних магазинчиків косметики.
— Аж ось приходить офіціант і приносить мені величезний букет червоних троянд. Даріо усміхається, а всі дівчата дивляться на мене розчулено й трішки заздрісно.
Вона вже пошкодувала про цю фразу, помітивши довкола себе майже такі ж самі погляди.
— Та ні, не через Даріо, через троянди.
Вони вибухнули дурнуватим хихотінням, що знову їх усіх об’єднало — ось так, запросто. А може, й ні. Утім, це було несуттєво.
— Потім він поцілував мене в губи, узяв мою руку й надів мені ось це.
Вона зняла руку з ребристої ручки «Веспи», заглушка якої була дірявою від частого тертя об мури та від кількох давніх падінь, і показала подругам тоненьку каблучку з маленьким голубим камінцем, що весело відблискував, майже так само, як її закохані очі. Вона була придбана в «Маджі», ювелірній крамничці на Паріолі, яку всі чомусь вважали бюджетною, незважаючи на такі самісінькі ціни, як усюди. Вигуки подиву зустріли появу цієї простої каблучки.
— А потім ми пішли до мене додому й кохалися. Моїх удома не було, і все вийшло казково гарно. Поставила касету «Prefab Sprout»11, я від них шаленію. А потім ми вляглися на терасі під пуховими ковдрами й дивилися на зірки.
— І їх було багато? — Маддалена була безперечно найромантичнішою з групи.
— Надзвичайно багато!
Неподалік — інша версія.
— Ну і що ти робив учора?
Гак. Грудні м’язи великі й широкі, гладкі й рівні, як і решта шкіри. «Куртка авіатора» з нашивкою «USA», позичена в якогось американця, дещо вищого за молодого героя «Кращого стрільця» і безперечно менш кмітливого. Власне, вона так і не повернулася до господаря. Гак. Вічна пов’язка на оці. Довге волосся кучерями, світлішими на кінчиках, яке надало б йому ангельського вигляду, якби не його інфернальна слава.
— Ну ж бо, кажи, що ти робив учора ввечері?
— Нічого. Ми з Ґлорією пішли поїсти до «Баффетто», а потім, оскільки її родаків удома не було, то пішли до неї, позлучалися. Все як завжди, нічого особливого.
Даріо тут-таки запропонував план вечора, що відволік би увагу від учорашнього. Але Гак не відступав.
Непорушний, він сидів верхи на своєму старому «900 Bol d’Or», нещодавно модифікованому, ще швидшому, з бензобаком жовтого кольору, і через це унікальному. Цей мотоцикл наганяв ляку на всіх не так через потужність двигуна, як через міць кулаків того, хто зазвичай був за кермом.
— А чому ви нам не потелефонували?
— Та ми так вийшли, не плануючи, раптово.
— Як дивно, ти майже ніколи нічого не робиш, не плануючи, раптово.
Його тон не віщував нічого доброго. Інші це помітили. Полло та Луконе припинили грати у футбол зім’ятою бляшанкою. Тією самою, яку нещодавно Луконе боднув головою. Вони підійшли, усміхаючись, Малюк глибше затягнувся цигаркою і вишкірився, як він це зазвичай робив, а дим виходив у нього через широкі щілини між зубами зі слабким хрипом, як у дракона. Як у занадто гладкого дракона, щоб якийсь лицар дав собі клопіт убивати його.
— А знаєте, хлопці, у Ґлорії та Даріо вчора були шість місяців, і він вирішив відсвяткувати це сам.