НІНА: А коли читаєте про себе в газетах?
ТРИГОРІН: Якщо хвалять, приємно, а якщо лають, то потім два дні почуваюся не в гуморі.
НІНА: Дивний світ! Як я заздрю вам, якби ви знали! Жереб людей різний. Одні ледь волочать своє нудне, непомітне існування, усі схожі один на одного, всі нещасні; іншим же, як, приміром, вам, — ви один з мільйона, — випало на долю життя цікаве, світле, наповнене сенсом... Ви щасливий...
ТРИГОРІН: Я? (Знизавши плечима.) Гм... Ви от ведете про популярність, про щастя, про якесь світле, цікаве життя, а для мене всі ці хороші слова, даруйте, все одно що мармелад, якого я ніколи не їм. Ви надто молода і дуже добра.
НІНА: Ваше життя прекрасне!
ТРИГОРІН: Що ж у нім особливо хорошого? (Дивиться на годинник.) Я маю зараз іти й писати. Даруйте, мені ні́коли... (Сміється.) Ви, як-то кажуть, наступили на мій найулюбленіший мозоль, і ось я починаю непокоїтися і трохи сердитися. Утім говорімо. Говоритимемо про моє чудове, світле життя... Ну, мось-панно, з чого почнемо? (Поміркувавши трохи.) Трапляються нав’язливі уявлення, коли людина день і ніч міркує, скажімо, все про місяць, і в мене є свій такий місяць. День і ніч охоплює мене одна невідчепна думка: я маю писати, я маю писати, я маю... Ледь скінчив повість, як уже чомусь маю писати іншу, потім ще одну, по ній іще іншу... Пишу безперервно, як на перекладних, й інакше не можу. Що ж тут прекрасного і світлого, я вас питаю? О, що за дике життя! Ось я з вами, я непокоюся, а тим часом щомиті пам’ятаю, що на мене чекає незакінчена повість. Бачу ось хмара, схожа на рояль. Думаю: варто неодмінно зазначити десь в оповіданні, що пливла хмара, наче рояль. Пахне геліотропом. Швидше затямлюю: нудотний запах, удовина барва, згадати при описі літнього вечора. Ловлю себе і вас на кожній фразі, на кожному слові і кваплюся хутко замкнути всі ці фрази і слова в свою літературну комору: а раптом згодяться! Коли завершую роботу, біжу до театру або вудити рибу; тут і відпочити б, забутися, ач — ні, у голові вже ворушиться важке чавунне ядро — новий сюжет, і вже тягне до столу, і треба поспішати знову писати і писати. І так завжди, завжди, і немає мені спокою від самого себе, і я відчуваю, що з’їдаю власне життя, що для меду, який я віддаю комусь у простір, я оббираю пилок із ліпших своїх квітів, зриваю самі квіти і топчу їхнє коріння. Хіба я не божевільний? Хіба мої близькі і знайомі тримають себе зі мною як зі здоровим? «Що пописуєте? Чим нас порадуєте?» Одне і те саме, одне і те саме, і мені здається, що ці увага знайомих, хвала, захоплення — усе це обман, мене обманюють, як хворого, і я іноді боюся, що ось-ось підкрадуться до мене ззаду, схоплять і повезуть, як Поприщіна[10], до божевільні. А за тих літ, за молодих, ліпших літ, коли я починав, моє письменство було однією суцільною му́кою. Маленький письменник, особливо коли йому не щастить, здається собі незграбним, недолугим, зайвим, нерви в нього напружені, розхитані; нестримно бродить він поряд людей, причетних до літератури й мистецтва, невизнаний, ніким не помічений, боячись прямо і сміливо дивитися в очі, точно пристрасний гравець, у якого немає грошей. Я не бачив свого читача, але чомусь у моїй уяві він здається мені недружнім, недовірливим. Я боявся публіки, вона була страшна мені, і коли мені доводилося ставити свою нову п’єсу, то здавалося щоразу, що брюнети вороже налаштовані, а блондини прохолодно байдужі. О, як це жахливо! Яка це була му́ка!
НІНА: Даруйте, та хіба натхнення і сам процес творчості не дають вам піднесених, щасливих хвилин?
ТРИГОРІН: Так. Коли пишу, приємно. І коректуру читати приємно, але... ледь вийшло з друку, як я не терплю і бачу вже, що воно не те, помилка, що його не треба було б писати зовсім, і мені прикро, на душі паскудно... (Сміючись.) А публіка читає: «Так, мило, талановито... Мило, але далеко до Толстого» або «Прекрасна річ, однак “Батьки і діти” Тургенєва ліпше». І так до гробу все триватиме — лишень мило і талановито, мило і талановито — окрім цього нічого, а як умру, знайомі, оминаючи могилу, казатимуть: «Тут лежить Тригорін. Хороший був письменник, але він писав гірше за Тургенєва».
НІНА: Даруйте, я відмовляюся розуміти вас. Ви просто розпещений успіхом.
ТРИГОРІН: Яким успіхом? Я ніколи не подобався собі. Я не люблю себе як письменника. Найгірше, що я в якомусь чаду і часто не розумію, що пишу... Я люблю ось цю воду, дерева, небо, я відчуваю природу, вона збуджує в мені пристрасть, непереборне бажання писати. Утім я не пейзажист лишень, я достоту й громадянин, я люблю батьківщину, народ, я відчуваю, що якщо я письменник, то я зобов’язаний говорити про народ, про його страждання, про його майбутнє, говорити про науку, про права людини й інше й подібне, і я говорю про все, поспішаю, мене зусібіч підганяють, сердяться, я кидаюся з боку в бік, як лисиця, зацькована псами, бачу, що життя і наука рухаються дедалі вперед, а я дедалі відстаю, як мужик, який спізнився на поїзд, і зрештою відчуваю, що я вмію писати тільки пейзаж, а в усьому іншому я фальшивий, і фальшивий до кісного мозку.
10
Оксеній Поприщін — літературний персонаж, головний герой повісті Миколи Гоголя «Записки божевільного». (Прим. перекл.)