НІНА: Ви запрацювалися, й у вас немає часу і бажання усвідомити своє значення. Нехай ви незадоволений собою, але для інших ви великий і прекрасний! Якби я була таким письменником, як ви, то віддала б натовпу все своє життя, але усвідомлювала б, що щастя того натовпу тільки в тому, щоб підніматися до мене, і натовп возив би мене на колісниці.
ТРИГОРІН: Ну, на колісниці... Агамемнон я, абощо?
Обоє посміхнулися.
НІНА: За таке щастя, як бути письменницею або акторкою, я стерпіла б нелюбов близьких, нужду, розчарування, я мешкала би під дахом і їла би тільки житній хліб, страждала б від невдоволення собою, від усвідомлення своїх недоліків, але зате вже я зажадала б слави... справжньої, гучної слави... (Закриває обличчя руками.) Голова обертом... Уф!..
Голос Аркадіної з будинку: «Борисе Олексійовичу!».
ТРИГОРІН: Мене кличуть... Певно, збиратися. А не хочеться їхати. (Озирається на озеро.) Ач яка благодать!.. Добре!
НІНА: Бачите на тому березі будинок і сад?
ТРИГОРІН: Так.
НІНА: Це садиба моєї покійної матері. Я там народилась. Я все життя провела біля цього озера і знаю на ньому кожен острівець.
ТРИГОРІН: Добре у вас тут! (Побачивши чайку.) А це що?
НІНА: Чайка. Костянтин Гаврилович убив.
ТРИГОРІН: Красивий птах. Правда, не хочеться їхати. Ось умовте-но Ірину Миколаївну, щоб вона залишилася. (Записує до нотатника.)
НІНА: Що це ви пишете?
ТРИГОРІН: Так, занотовую... Сюжет промайнув... (Ховаючи нотатник.) Сюжет для невеликого оповідання: на березі озера з дитинства живе молода дівчина, така, як ви; любить озеро, як чайка, і щаслива, і вільна, як чайка. Але випадково надійшла людина, побачила і знічев’я занапастила її, як ось цю чайку.
Пауза.
У вікні показується Аркадіна.
АРКАДІНА: Борисе Олексійовичу, де ви?
ТРИГОРІН: Зараз! (Іде й озирається на Ніну; біля вікна, до Аркадіної.) Що?
АРКАДІНА: Ми залишаємося.
Тригорін заходить до будинку.
НІНА (підходить до рампи; після певних роздумів): Сон!
Завіса
Дія третя
Їдальня в будинку Соріна. Праворуч і ліворуч двері. Буфет. Шафа з ліками. Посеред кімнати стіл. Чемодан і картонки; помітно підготовку до від’їзду.
Тригорін снідає. Марійка стоїть біля столу.
МАРІЙКА: Усе це я розповідаю вам як письменнику. Можете скористатися. Я вам по совісті: якби він поранив себе серйозно, то я не стала б жити жодної хвилини. А все ж я хоробра. Ось взяла і вирішила: вирву цю любов зі свого серця, з коренем вирву.
ТРИГОРІН: Як саме?
МАРІЙКА: Заміж виходжу. За Медведенка.
ТРИГОРІН: Це за вчителя?
МАРІЙКА: Так.
ТРИГОРІН: Не розумію, яка потреба.
МАРІЙКА: Любити безнадійно, впродовж років невпинно чекати чогось... А як вийду заміж, буде вже не до любові, нові турботи заглушать все старе. І до того ж, знаєте, зміна. Може, нам повторити?
ТРИГОРІН: А чи не забагато буде?
МАРІЙКА: Ну ось! (Наливає по чарці.) Ви не дивіться на мене так. Жінки п’ють частіше, ніж ви гадаєте. Меншість п’є відкрито, як я, а більшість потай. Так. І загалом горілку або коньяк. (Цокається.) За здоров’я! Ви людина проста, шкода з вами розставатися.
П’ють.
ТРИГОРІН: Мені самому не хочеться їхати.
МАРІЙКА: А ви попросіть, щоб вона залишилася.
ТРИГОРІН: Ні, тепер не залишиться. Син поводиться вкрай нетактовно. То стрілявся, а тепер, кажуть, збирається мене на дуель викликати. А навіщо? Дметься, фиркає, проповідує нові форми... Але ж усім вистачить місця, і новим, і старим, — навіщо штовхатися?
МАРІЙКА: Ну, і ревнощі. Утім мене це не обходить.
Пауза.
Яків проходить з лівого боку праворуч з валізою; заходить Ніна і зупиняється біля вікна.
МАРІЙКА: Мій учитель не надто розумний, але добра людина і бідняк, і мене сильно любить. Його шкода. І його матір-бабусю шкода. Ну, мось-пане, дозвольте побажати вам усього найліпшого. Не згадуйте лихом. (Міцно тисне руку.) Дуже вам удячна за ваше добре ставлення. Надішліть-но мені ваші книжки, неодмінно з автографом. Тільки не пишіть «вельмишановній», а просто так: «Марії, в якої ані родини, ані сенсу в житті немає». Прощавайте! (Виходить.)