НІНА (простягаючи в бік Тригоріна руку, стиснуту в кулак): Пара чи непара?
ТРИГОРІН: Пара.
НІНА (зітхнувши): Ні. У мене в руці тільки одна горошина. Я загадала: йти мені в акторки чи ні? Хоч би порадив хто.
ТРИГОРІН: Тут радити не можна.
Пауза.
НІНА: Ми розлучаємося і... мабуть, уже не побачимося. Я прошу вас прийняти від мене на пам’ять ось цей маленький медальйон. Я наказала викарбувати ваші ініціали... а з цього боку назва вашої книжки: «Дні і ночі».
ТРИГОРІН: Як граціозно! (Цілує медальйон.) Чарівний подарунок!
НІНА: Іноді згадуйте мене.
ТРИГОРІН: Я згадуватиму. Я згадуватиму вас, якою ви були того гожого дня — пам’ятаєте? — тиждень тому, коли ви були у світлій сукні... Ми розмовляли... ще тоді на лаві лежала біла чайка.
НІНА (задумливо): Так, чайка...
Пауза.
НІНА: Більше нам говорити не можна, сюди йдуть... Перед від’їздом дайте мені дві хвилини, благаю вас... (Виходить ліворуч.)
Одночасно входять праворуч Аркадіна, Сорін у фраку із зіркою, потім Яків, заклопотаний зборами.
АРКАДІНА: Зоставайся-но, старий, удома. Хіба тобі з твоїм ревматизмом роз’їжджати по гостинах? (До Тригоріна.) Це хто зараз вийшов? Ніна?
ТРИГОРІН: Так.
АРКАДІНА: Pardon, ми завадили... (Сідає.) Здається, все зібрали. Змучилася.
ТРИГОРІН (читає на медальйоні): «Дні і ночі», сторінка 121, рядки 11 і 12.
ЯКІВ (прибираючи зі столу): Вудки теж накажете скласти?
ТРИГОРІН: Так, вони мені ще знадобляться. А книжки віддай комусь.
ЯКІВ: Слухаю.
ТРИГОРІН (про себе): Сторінка 121, рядки 11 і 12. Що ж у цих рядках? (До Аркадіної.) Тут у будинку є мої книжки?
АРКАДІНА: У брата в кабінеті, у кутовій шафі.
ТРИГОРІН: Сторінка 121... (Виходить.)
АРКАДІНА: Справді, Петруню, залишився б удома...
СОРІН: Ви їдете, без вас мені буде важко вдома.
АРКАДІНА: А в місті що хіба?
СОРІН: Особливо нічого, але все одно. (Сміється.) Закладатимуть земський будинок і все таке... Хочеться хоч на годину-другу збадьоритися по цім пічкурнім житті, а то дуже вже я залежався, точно старий мундштук. Я наказав подавати коней о першій годині, однієї часини й виїдемо.
АРКАДІНА (по паузі): Ну, живи тут, не сумуй, не застуджуйся. Пильнуй сина. Бережи його. Настановляй.
Пауза.
АРКАДІНА: Ось поїду, так і не знатиму, чому стрілявся Костянтин. Мені здається, головною причиною були ревнощі, і що швидше я заберу звідси Тригоріна, то ліпше.
СОРІН: Як тобі сказати? Були й інші причини. Ясна річ, людина молода, розумна, мешкає в селі, у глушині, без грошей, без становища, без майбутнього. Ніяких занять. Соромиться і боїться свого неробства. Я його дуже люблю, і він до мене прихильний, та все одно зрештою йому здається, що він зайвий у будинку, що він тут нахлібник, утриманець. Ясна річ, самолюбство...
АРКАДІНА: Горе мені з ним! (У роздумах.) Податися б йому на службу абощо...
СОРІН (насвистує, потім нерішуче): Мені здається, буде найліпше, якщо ти... даси йому трохи грошей. Перш за все йому потрібно одягнутися по-людськи, і край. Подивися, одну й ту саму сюртучину він тягає три роки, ходить без пальто... (Сміється.) Та й погуляти малому не завадило б... Поїхати за кордон абощо... Це ж не дорого коштує.
АРКАДІНА: Одначе... Мабуть, на костюм я ще можу, але щоб за кордон... Ні, наразі і на костюм не можу. (Рішуче.) Немає в мене грошей!
Сорін сміється.
АРКАДІНА: Ні!
СОРІН (насвистує): Так, мось-пані. Даруй, мила, не тримай серця. Я тобі вірю... Ти великодушна, благородна жінка.
АРКАДІНА (крізь сльози): Немає в мене грошей!
СОРІН: Якби я мав гроші, ясна річ, я сам дав би йому, але в мене нічого немає, ні п’ятачка. (Сміється.) Усю мою пенсію забирає в мене керуючий і витрачає на землеробство, скотарство, бджільництво, і гроші мої йдуть намарне. Бджоли дохнуть, корови дохнуть, коней мені ніколи не дають...
АРКАДІНА: Так, у мене є гроші, але ж я акторка; самі вбрання розорили зовсім.
СОРІН: Ти добра, мила... Я тебе поважаю... Так... Проте знову зі мною щось теє... (Похитується.) Голова паморочиться. (Тримається за стіл.) Мені зле, і край.