СОРІН: Якщо ви вважаєте за доцільне виписати сюди сестру, значить, у мене небезпечна хвороба. (Помовчавши.) Ото історія, у мене небезпечна хвороба, а тим часом мені не дають ніяких ліків.
ДОРН: А чого ви хочете? Валеріанових крапель? Соди? Хіни?
СОРІН: Ну, починається філософія. О, що за покарання! (Кивнувши головою на диван.) Це для мене постіль?
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Для вас, Петре Миколайовичу.
СОРІН: Дякую вам.
ДОРН (наспівує): «Місяць пливе у нічних небесах...»
СОРІН: Ось хочу дати Кості сюжет для повісті. Вона матиме так назву: «Людина, яка прагнула». «L’homme qui a voulu». Замолоду якось бажав я стати літератором — і не стане ним; прагнув красиво говорити — і говорив огидно (дражнить себе): «і все, і все таке інше й подібне, теє, не теє...» — і, траплялося, резюме везеш, везеш, аж потом обдасть; прагнув одружитися — і не одружився; хотів завжди мешкати в місті — і ось завершую життя в селі, і край.
ДОРН: Жадав стати дійсним статським радником — і став.
СОРІН (сміється): Цього я не жадав. Це склалося само собою.
ДОРН: Висловлювати невдоволення життям у шістдесят два роки, зголосіться, — це не великодушно.
СОРІН: Який дурень. Зрозумійте, жити хочу!
ДОРН: Це легковажність. За законами природи всяке життя має кінець.
СОРІН: Ви міркуєте, як сита людина. Ви ситий і тому байдужий до життя, вам усе одно. Однак умирати і вам буде страшно.
ДОРН: Страх смерті — тваринний страх... Треба пригнічувати його. Свідомо бояться смерті тільки ті, хто вірить у вічне життя, кому страшно буває від своїх гріхів. А ви, по-перше, невіруючий, по-друге, — які у вас гріхи? Ви двадцять п’ять років прослужили по судовому відомству — ото й усе.
СОРІН (сміється): Двадцять вісім…
Заходить Трепльов і сідає на ослінчику біля ніг Соріна. Марійка повсякчас не відводить від нього очей.
ДОРН: Ми заважаємо Костянтину Гавриловичу працювати.
ТРЕПЛЬОВ: Ні, пусте.
Пауза.
МЕДВЕДЕНКО: Дозвольте вас запитати, лікарю, яке місто за кордоном вам більше сподобався?
ДОРН: Генуя.
ТРЕПЛЬОВ: Чому Генуя?
ДОРН: Там чудова вулична юрба. Коли ввечері виходиш із готелю, то вся вулиця буває заповнена народом. Рухаєшся потім у натовпі без будь-якої мети, туди-сюди, ламаною лінією, живеш разом з тою юрбою, зливаєшся з нею психічно і починаєш вірити, що справді можлива одна світова душа, на кшталт тієї, яку колись у вашій п’єсі грала Ніна Зарічна. До речі, де тепер Зарічна? Де вона і як?
ТРЕПЛЬОВ: Певно, здорова.
ДОРН: Мені казали, ніби вона мала якесь особливе життя. У чому річ?
ТРЕПЛЬОВ: Це, лікарю, довга історія.
ДОРН: А ви коротко.
Пауза.
ТРЕПЛЬОВ: Вона втекла з дому і зійшлася з Тригоріним. Це вам відомо?
ДОРН: Знаю.
ТРЕПЛЬОВ: Була в неї дитина. Дитина померла. Тригорін розлюбив її і повернувся до своїх колишніх уподобанням, як і варто було очікувати. Утім він ніколи не залишав колишніх, а, за безхарактерністю, якось примудрився і тут, і там. Як я міг збагнути з того, що мені відомо, особисте життя Ніни виявилася цілком невдалим.
ДОРН: А сцена?
ТРЕПЛЬОВ: Здається, ще гірше. Дебютувала вона під Москвою в дачному театрі, потім подалася у провінцію. Тоді я не втрачав її з ока і певний час куди вона, туди і я. Бралася вона все за великі ролі, але грала грубо, без смаку, із завиваннями, з різкими жестами. Траплялися моменти, вона талановито скрикувала, талановито вмирала, але це були лише моменти.
ДОРН: Отже, все-таки є талант?
ТРЕПЛЬОВ: Збагнути було важко. Мабуть, є. Я її бачив, але вона не хотіла мене бачити, і прислуга не пускала мене до неї в номер. Я розумів її настрій і не наполягав на побаченні.
Пауза.
ТРЕПЛЬОВ: Що ж вам іще сказати? Потім я, коли вже повернувся додому, отримував від неї листи. Листи розумні, теплі, цікаві; вона не скаржилася, але я відчував, що вона глибоко нещасна; що рядок, то хворий, натягнутий нерв. І уява трохи неясна. Вона підписувалася Чайкою. У «Русалці» мірошник каже, що він ворон, так вона в листах щоразу повторювала, що вона чайка. Нині вона тут.
ДОРН: Тобто як, тут?
ТРЕПЛЬОВ: У місті, на заїжджому дворі. Уже днів із п’ять, як замешкує там у номері. Я було поїхав до неї, і ось Марія Іллівна їздила, але вона нікого не приймає. Семен Семенович запевняє, ніби вчора по обіді бачив її в полі, за дві версти звідси.
МЕДВЕДЕНКО: Так, я бачив. Ішла в той бік, до міста. Я вклонився, запитав, чому не йде до нас на гостину. Вона сказала, що навідається.
ТРЕПЛЬОВ: Не прийде вона.