Пауза.
ТРЕПЛЬОВ: Батько і мачуха не хочуть її знати. Скрізь розставили сторожів, щоб навіть близько не допускати її до садиби. (Відходить з лікарем до письмового столу.) Як легко, лікарю, бути філософом на папері і як це важко на ділі!
СОРІН: Чарівна була дівчина.
ДОРН: Що, мось-пане?
СОРІН: Чарівна, кажу, була дівчина. Дійсний статський радник Сорін був навіть у неї закоханий певний час.
ДОРН: Старий ловелас.
Чутно сміх Шамраєва.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Здається, наші приїхали зі станції...
ТРЕПЛЬОВ: Так, я чую маму.
Заходять Аркадіна, Тригорін, за ними Шамраєв.
ШАМРАЄВ (заходячи): Ми всі старіємо, вивітрюємося під впливом стихій, а ви, вельмишановна, ще досі молода... Світла кофтинка, жвавість... грація...
АРКАДІНА: Ви знову хочете наврочити мені, нудний чоловіче!
ТРИГОРІН (до Соріна): Вітаю, Петре Миколайовичу! Що це ви постійно хворієте? Недобре! (Побачивши Марійку, радісно.) Марія Іллівна!
МАРІЙКА: Признали? (Тисне йому руку.)
ТРИГОРІН: Заміжня?
МАРІЙКА: Давно.
ТРИГОРІН: Щаслива? (Розкланюється з Дорном і з Медведенком, потім нерішуче підходить до Трепльова.) Ірина Миколаївна казала, що ви вже забули старе і не гніваєтеся.
Трепльов простягає йому руку.
АРКАДІНА (до сина): Ось Борис Олексійович привіз журнал із твоїм новим оповіданням.
ТРЕПЛЬОВ (беручи книжку, до Тригоріна): Дякую вам. Ви дуже люб’язний.
Сідають.
ТРИГОРІН: Вам шлють уклін ваші шанувальники... У Петербурзі й у Москві загалом зацікавлені вами, і мене невпинно розпитують про вас. Допитуються: який він, скільки років, брюнет чи блондин. Гадають усі чомусь, що ви вже немолодий. І ніхто не знає вашого справжнього прізвища, оскільки ви друкуєтеся під псевдонімом. Ви таємничий, як Залізна Маска.
ТРЕПЛЬОВ: Надовго до нас?
ТРИГОРІН: Ні, завтра ж думаю в Москву. Треба. Поспішаю закінчити повість, і потім ще обіцяв дати щось до збірника. Одним словом — стара історія.
Поки вони розмовляють, Аркадіна й Поліна Андріївна ставлять серед кімнати ломберний стіл і розкривають його; Шамраєв запалює свічки, ставить стільці. Дістають із шафи лото.
ТРИГОРІН: Погода стріла мене неприязно. Вітер жорстокий. Завтра вранці, якщо вщухне, подамся на озеро вудити рибу. До речі, треба оглянути сад і те місце, де — пам’ятаєте? — грали вашу п’єсу. У мене дозрів мотив, треба тільки відновити в пам’яті місце дії.
МАРІЙКА (до батька): Тату, дозволь чоловікові взяти коня! Йому потрібно додому.
ШАМРАЄВ (дражнить): Кінь... додому... (Суворо.) Сама бачила: щойно посилали на станцію. Не ганяти ж знову.
МАРІЙКА: Та ж є інші коні... (Бачачи, що батько мовчить, махає рукою.) З вами зв’язуватися...
МЕДВЕДЕНКО: Я, Марійко, пішки піду. Справді...
ПОЛІНА АНДРІЇВНА (зітхнувши): Пішки, за такої негоди... (Сідає до ломберного столу.) Прошу, панове.
МЕДВЕДЕНКО: Адже всього лише шість верст... Прощавай... (Цілує дружині руку.) Прощавайте, матусю.
Теща знехотя простягає йому для поцілунку руку.
МЕДВЕДЕНКО: Я нікого не турбував би, але дитинка... (Кланяється всім.) Прощавайте... (Виходить; хода винувата.)
ШАМРАЄВ: Мабуть дійде. Не генерал.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА (стукає по столу): Завітайте, панове. Не гаймо часу, бо скоро вечеряти покличуть.
Шамраєв, Марійка і Дорн сідають до столу.
АРКАДІНА (до Тригоріна): Коли настають довгі осінні вечори, тут грають у лото. Ось погляньте: старовинне лото, в яке ще грала з нами покійниця мати, коли ми були дітьми. Чи не хочете до вечері зіграти з нами партію? (Сідає з Тригоріним до столу.) Гра нудна, та якщо звикнути до неї, то нічого. (Здає всім по три карти.)
ТРЕПЛЬОВ (гортаючи журнал): Свою повість прочитав, а моєї навіть не розрізав. (Кладе журнал на письмовий стіл, потім прямує до лівих дверей; проходячи повз матір, цілує її в голову.)
АРКАДІНА: А ти, Костю?
ТРЕПЛЬОВ: Перепрошую, якось не хочеться... Я пройдуся. (Виходить.)
АРКАДІНА: Ставка — гривеник. Поставте за мене, лікарю.
ДОРН: Слухаю, мось-пані.
МАРІЙКА: Усі поставили? Я починаю... Двадцять два!
АРКАДІНА: Є.
МАРІЙКА: Три!..
ДОРН: Так, мось-пані.
МАРІЙКА: Поставили три? Вісім! Вісімдесят один! Десять!
ШАМРАЄВ: Не поспішай.