АРКАДІНА: Як мене в Харкові приймали, матінко моя, досі в голові паморочиться!
МАРІЙКА: Тридцять чотири!
За сценою грають меланхолійний вальс.
АРКАДІНА: Студенти овацію влаштували... Три кошики, два вінки і ось... (Знімає з грудей брошку і кидає на стіл.)
ШАМРАЄВ: Так, це річ...
МАРІЙКА: П’ятдесят!..
ДОРН: Рівно п’ятдесят?
АРКАДІНА: Мала на собі дивовижний туалет... Що-що, а вже одягнутися я знаю як.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Костя грає. Сумує, бідака.
ШАМРАЄВ: У газетах сварять його дуже.
МАРІЙКА: Сімдесят сім!
АРКАДІНА: І хочуть ото звертати увагу.
ТРИГОРІН: Йому не щастить. Усе ніяк не може потрапити у свій правильний тон. Щось дивне, невизначене, часом навіть схоже на маячню. Жодного живого обличчя.
МАРІЙКА: Одинадцять!
АРКАДІНА (озирнувшись на Соріна): Петруню, тобі нудно?
Пауза.
АРКАДІНА: Спить.
ДОРН: Спить дійсний статський радник.
МАРІЙКА: Сім! Дев’яносто!
ТРИГОРІН: Якби я мешкав у такій садибі, біля озера, то хіба я став би писати? Я поборов би в собі цю пристрасть і тільки й робив би, що вудив рибу.
МАРІЙКА: Двадцять вісім!
ТРИГОРІН: Спіймати йоржа або окуня — це таке блаженство!
ДОРН: А я вірю в Костянтина Гавриловича. Щось є! Щось є! Він мислить образами, розповіді його барвисті, яскраві, і я їх сильно відчуваю. Шкода тільки, що він не має певних завдань. Справляє враження, і більше нічого, але ж на одному враженні далеко не зайдеш. Ірино Миколаївно, ви рада, що у вас син письменник?
АРКАДІНА: Уявіть, я ще не читала. Усе якось.
МАРІЙКА: Двадцять шість!
Трепльов тихо входить і йде до свого столу.
ШАМРАЄВ (до Тригоріна): А у нас, Борисе Олексійовичу, залишилася ваша річ.
ТРИГОРІН: Яка?
ШАМРАЄВ: Якось Костянтин Гаврилович застрелив чайку, і ви доручили мені замовити з неї опудало.
ТРИГОРІН: Не пам’ятаю. (Роздумуючи.) Не пам’ятаю!
МАРІЙКА: Шістдесят шість! Один!
ТРЕПЛЬОВ (відчиняє вікно, прислухається): Як темно! Не розумію, чому я такий занепокоєний.
АРКАДІНА: Костю, зачини вікно, а то дме.
Трепльов зачиняє вікно.
МАРІЙКА: Вісімдесят вісім!
ТРИГОРІН: У мене партія, панове.
АРКАДІНА (весело): Браво! Браво!
ШАМРАЄВ: Браво!
АРКАДІНА: Цій людині завжди й усюди щастить. (Підводиться.) А тепер ходімо закусити чимось. Наша знаменитість не обідала сьогодні. По вечері продовжимо. (До сина.) Костю, залиш свої рукописи, ходімо вечеряти.
ТРЕПЛЬОВ: Не хочу, мамо, я ситий.
АРКАДІНА: Як знаєш. (Будить Соріна.) Петруню, вечеряти! (Бере Шамраєва під руку.) Я розповім вам, як мене приймали в Харкові...
Поліна Андріївна гасить на столі свічки, потім вона і Дорн котять крісло. Усі йдуть у двері ліворуч; на сцені залишається один Трепльов за письмовим столом.
ТРЕПЛЬОВ (збирається писати; пробігає те, що вже написано): Я так багато говорив про нові форми, а тепер відчуваю, що сам потроху сповзаю до рутини. (Читає.) «Афіша на паркані свідчила... Бліде обличчя, обрамлене темним волоссям...» Свідчила, обрамлене... Це бездарно. (Закреслює.) Почну з того, як героя розбудив шум дощу, а решту все геть. Опис місячного вечора довгий і вишуканий. Тригорін виробив собі прийоми, йому легко... У нього на греблі виблискує шийка розбитої пляшки і чорніє тінь від млинового колеса — ось і місячна ніч готова, а в мене і тремтливе світло, і тихе мерехтіння зірок, і далекі звуки рояля, завмирають у тихому ароматному повітрі... Це болісно.
Пауза.
ТРЕПЛЬОВ: Так, я дедалі переконуюся, що річ не у старих і не в нових формах, а в тому, що людина пише, не думаючи ні про які форми, пише, бо це вільно ллється з її душі.
Хтось стукає у вікно, що найближче до столу.
ТРЕПЛЬОВ: Що таке? (Дивиться у вікно.) Нічого не видно... (Відчиняє скляні двері й визирає в сад.) Хтось пробіг униз східцях. (Гукає.) Хто тут? (Виходить; чутно, як він швидко прямує терасою; через півхвилини повертається з Ніною Зарічною.) Ніна! Ніна!
Ніна кладе йому голову на груди і стримано ридає.
ТРЕПЛЬОВ (розчулений): Ніна! Ніна! Це ви... ви... Я точно передчував, увесь день душа моя жахливо ниділа. (Знімає з неї капелюх і тальму.) О, моя добра, моя люба, вона прийшла! Не плачмо, не плачмо.
НІНА: Тут є хтось.
ТРЕПЛЬОВ: Нікого.
НІНА: Замкніть двері, а то ввійдуть.
ТРЕПЛЬОВ: Ніхто не ввійде.