НІНА: Я знаю, Ірина Миколаївна тут. Замкніть двері...
ТРЕПЛЬОВ (замикає на ключ двері праворуч, підходить до тих, що ліворуч): Тут немає замка́. Я підставлю крісло. (Ставить під двері крісло.) Не бійтеся, ніхто не ввійде.
НІНА (пильно вдивляється йому в обличчя): Дайте я подивлюся на вас. (Озираючись.) Тепло, добре... Тут перше була вітальня. Я сильно змінилася?
ТРЕПЛЬОВ: Так... Ви схудли, й у вас очі стали більші. Ніно, якось дивно, що я бачу вас. Чому ви не пускали мене до себе? Чому ви досі не приходили? Я знаю, ви тут мешкаєте вже майже тиждень... Я щодня ходив до вас кількаразово, стояв у вас під вікном, неначе жебрак.
НІНА: Я боялася, що ви мене ненавидите. Мені щоночі постійно сниться, що ви дивитеся на мене і не впізнаєте. Якби ви знали! Ще від приїзду я все ходила тут... довкруж озера. Біля вашого будинку була багаторазово і не наважувалась зайти. Сядьмо.
Сідають.
НІНА: Сядьмо і говорімо, говорімо. Добре тут, тепло, затишно... Чуєте — вітер? У Тургенєва є місце: «Добре тому, хто такої ночі сидить під дахом будинку, у кого є теплий закуток». Я — чайка... Ні, не те. (Тре собі лоба.) Про що я? Так... Тургенєв... «І хай допоможе Господь усім безпритульним блукачам...» Нічого. (Плаче.)
ТРЕПЛЬОВ: Ніно, ви знову... Ніно!
НІНА: Нічого, мені легше від цього... Я вже два роки не плакала. Учора пізно ввечері я подалася до саду подивитися, чи цілий наш театр. А він іще й досі стоїть. Я заплакала вперше по двох роках, і мені відлягло, стало ясніше на душі. Бачите, я вже не плачу. (Бере його за руку.) Отже, ви стали вже письменником... Ви письменник, я — акторка... Утрапили і ми з вами у круговерть... Жила я радісно, по-дитячому — прокинуся зранку і заспіваю; любила вас, мріяла про славу, а нині? Завтра рано-вранці їхати в Єлець у третьому класі... з мужиками, а в Єльці освічені купці чіплятимуться з люб’язностями. Грубе життя!
ТРЕПЛЬОВ: Навіщо в Єлець?
НІНА: Взяла ангажемент на всю зиму. Час їхати.
ТРЕПЛЬОВ: Ніно, я проклинав вас, ненавидів, рвав ваші листи і світлини, але щохвилини усвідомлював, що душа моя прив’язана до вас навіки. Розлюбити вас не сила, Ніно. Звідтоді як я втратив вас і як мене почали друкувати, життя для мене нестерпне, — я страждаю... Молодість мою раптом як відірвало, і мені здається, що я вже прожив на світі дев’яносто років. Я кличу вас, цілую землю, якою ви ходили; хоч куди я дивився б, усюди мені ввижається ваше обличчя, ця ласкава усмішка, яка світила мені за ліпших років мого життя...
НІНА (розгублено): Навіщо він так каже, навіщо він так каже?
ТРЕПЛЬОВ: Я самотній, не зігрітий нічиєю прихильністю, мені холодно, як у підземеллі, і, хоч що я писав би, усе це сухо, черство, похмуро. Лишіться тут, Ніно, благаю вас, або дозвольте мені виїхати з вами!
Ніна швидко надягає капелюх і тальму.
ТРЕПЛЬОВ: Ніно, навіщо? Заради Бога, Ніно... (Дивиться, як вона одягається.)
Пауза.
НІНА: Коні мої стоять біля хвіртки. Не проводжайте, я сама дійду... (Крізь сльози.) Дайте води...
ТРЕПЛЬОВ (дає їй напитися): Куди ви тепер?
НІНА: До міста.
Пауза.
НІНА: Ірина Миколаївна тут?
ТРЕПЛЬОВ: Так... У четвер дядькові було зле, ми їй дали телеграму, щоб приїхала.
НІНА: Навіщо ви кажете, що цілували землю, якою я ходила? Мене треба вбити. (Вона схиляється до столу.) Я так втомилася! Відпочити б... відпочити! (Піднімає голову.) Я — чайка... Не те. Я — акторка. Ну так! (Почувши сміх Аркадіної і Тригоріна, прислухається, потім біжить до дверей ліворуч і дивиться в замко́ву шпарину.) І він тут... (Повертаючись до Трепльова.) Звісно... Нічого... Так... Він не вірив у театр, усе сміявся над моїми мріями, і потроху я теж перестала вірити й занепала духом... А тут турботи любові, ревнощі, постійний страх за маленького... Я стала дріб’язковою, нікчемною, грала безглуздо... Я не знала, що робити з руками, не вміла стояти на сцені, не володіла голосом. Ви не розумієте цього стану, коли відчуваєш, що граєш жахливо. Я — чайка. Ні, не те... Пам’ятаєте, ви підстрелили чайку? Випадково надійшла людина, побачила і знічев’я знищила... Сюжет для невеликого оповідання... Це не те... (Тре собі лоба.) Про що я?.. Я кажу про сцену. Тепер уже я не так... Я вже справжня акторка, я граю з насолодою, із захопленням, п’янію на сцені і почуваюся прекрасною. А нині, поки перебуваю тут, я все ходжу пішки, все ходжу і думаю, думаю і відчуваю, як щодня ростуть мої душевні сили... Я тепер знаю, розумію, Костю, що в нашій справі — все одно, граємо ми на сцені або пишемо — головне не слава, не блиск, не те, про що я мріяла, а вміння терпіти. Умій нести свій хрест і віруй. Я вірую, і мені не так боляче, і коли я думаю про своє покликання, то не боюся життя.