Дія перша
У будинку Прозорова. Вітальня з колонами, за якими видно велику залу. Полудень; на дворі сонячно, весело. У залі накривають стіл для сніданку.
Ольга в синьому форменому платті вчительки жіночої гімназії, постійно поправляє учнівські зошити, стоячи і на ходу; Марія в чорній сукні, з капелюшком на колінах сидить і читає книжку; Ірина в білій сукні стоїть задумавшись.
ОЛЬГА: Батько помер рівно рік тому, саме цього дня, п’ятого травня, на твої іменини, Ірино. Було дуже холодно, тоді падав сніг. Мені здавалося, я не переживу, ти лежала непритомна, як мертва. Та ось минув рік, і ми згадуємо про це легко, ти вже в білій сукні, обличчя твоє сяє...
Годинник б’є дванадцяту.
ОЛЬГА: І тоді також бив годинник.
Пауза.
ОЛЬГА: Пам’ятаю, коли батька несли, то грала музика, на кладовищі стріляли. Він був генералом, командував бригадою, тим часом народу йшло мало. Втім був дощ тоді. Сильний дощ і сніг.
ІРИНА: Навіщо згадувати!
За колонами, в залі біля столу видно барона Тузенбаха, Чебутикіна і Солоного.
ОЛЬГА: Сьогодні тепло, можна вікна тримати навстіж, а берези ще не розпустилися. Батько отримав бригаду і виїхав з нами з Москви одинадцять років тому, і, я добре пам’ятаю, на початку травня, ось цієї пори в Москві вже все квітнуло, тепло, все залито сонцем. Одинадцять років минуло, а я пам’ятаю там усе, ніби виїхали вчора. Боже мій! Сьогодні вранці прокинулася, побачила безмір світла, побачила весну, і радість захвилювалася в моїй душі, захотілося на батьківщину нестримно.
ЧЕБУТИКІН: Чорта з два!
ТУЗЕНБАХ: Звичайно, дурниця.
Марія, задумавшись над книжкою, тихо насвистує пісню.
ОЛЬГА: Не свисти, Марійко. Як це ти можеш!
Пауза.
ОЛЬГА: Я щодня в гімназії і потім даю уроки до вечора, тож мені постійно болить голова і такі думки, буцім я вже постаріла. І справді, за ці чотири роки, поки служу в гімназії, я відчуваю, як з мене виходять щодня по краплях і сили, і молодість. І тільки зростає і міцніє одна мрія...
ІРИНА: Виїхати до Москви. Продати будинок, закінчити все тут і — до Москви...
ОЛЬГА: Так! Хутчій до Москви.
Чебутикін і Тузенбах сміються.
ІРИНА: Брат, імовірно, буде професором, він все одно не мешкатиме тут. Тільки ось зупинка за бідолашною Марійкою.
ОЛЬГА: Марійка навідуватиметься до Москви на все літо, щороку.
Марія тихо насвистує пісню.
ІРИНА: Бог дасть, усе складеться. (Позираючи у вікно.) Гожа погода сьогодні. Я не знаю, чому в мене на душі так світло! Сьогодні вранці згадала, що я іменинниця, і раптом відчула радість, і згадала дитинство, коли ще була жива мама. І які чудові думки хвилювали мене, які думки!
ОЛЬГА: Сьогодні ти вся сяєш, здаєшся надзвичайно красивою. І Марійка теж красива. Андрій був би чудовим, тільки він погладшав надто, це йому не пасує. А я постаріла, схудла сильно, тому, мабуть, що серджуся в гімназії на дівчаток. Ось сьогодні я вільна, я вдома, і в мене не болить голова, я відчуваю себе молодшою, ніж учора. Мені двадцять вісім років, щоправда... Усе гаразд, усе від Бога, але мені здається, якби я вийшла заміж і цілий день сиділа вдома, то це було б ліпше.
Пауза.
ОЛЬГА: Я любила б чоловіка.
ТУЗЕНБАХ (до Солоного): Такі дурниці кажете, набридло вас слухати. (Входячи до вітальні.) Забув сказати. Сьогодні у вас з візитом наш новий батарейний командир Вершинін. (Сідає біля піаніно.)
ОЛЬГА: Ну що ж! Радію.
ІРИНА: Він старий?
ТУЗЕНБАХ: Ні. Нічого. Найбільше, років із сорок, сорок п’ять. (Тихо награє.) Певне, хороший хлопець. Недурний, це — безсумнівно. Тільки балакає багато.
ІРИНА: Цікава людина?
ТУЗЕНБАХ: Так, нічого собі, тільки дружина, теща і дві дівчинки. Притому одружений вдруге. Він до всіх навідується і всюди розбовкує, що у нього дружина і дві дівчинки. І тут розповість. Дружина якась божевільна, з довгою дівочою косою, каже одні пишномовні речі, філософствує і часто робить замах на самогубство, очевидно, щоб допекти чоловіку. Я давно пішов би від такої, але він терпить і тільки скаржиться.
СОЛОНИЙ (заходячи із зали до вітальні з Чебутикіним): Однією рукою я піднімаю тільки півтора пуда, а двома п’ять, навіть шість пудів. З цього я роблю висновок, що дві людини сильніше однієї не вдвічі, а втричі, навіть більше...
ЧЕБУТИКІН (читає на ходу газету): При випадінні волосся... два золотника нафталіну на півпляшки спирту... розчинити і вживати щодня... (Записує до нотатника.) Занотуємо, мось!.. (До Солоного.) Тож кажу вам, корочок встромлено в пляшечку, і довкруж нього проходить скляна трубочка... Потім ви берете дрібку найпростіших, звичайних квасців...