ІРИНА: Іване Романовичу, милий Іване Романовичу!
ЧЕБУТИКІН: Що, дівчинко моя, радість моя?
ІРИНА: Скажіть мені, чому я сьогодні така щаслива? Точно я на вітрилах, наді мною широке блакитне небо і линуть великі білі птахи. Чому так? Від чого?
ЧЕБУТИКІН (цілуючи їй обидві руки, ніжно): Пташко моя біла...
ІРИНА: Коли я сьогодні прокинулася, встала і вмилася, то мені раптом стало здаватися, що для мене все ясно на цьому світі, і я знаю, як треба жити. Милий Іване Романовичу, я знаю все. Людина має працювати, працювати в поті чола, хоч ким вона є, і в цьому одному полягає сенс і мета її життя, її щастя, її захоплення. Як добре бути робочим, який встає вдосвіта і б’є на вулиці камені, або пастухом, або вчителем, який учить дітей, або машиністом на залізниці... Боже мій, не те, що людиною, ліпше бути волом, ліпше бути простим конем, лишень працювати б, аніж молодою жінкою, яка встає о дванадцятій годині дня, потім п’є в ліжку каву, потім дві години одягається... о, як це жахливо! У спекотну погоду так іноді хочеться пити, як мені захотілося працювати. І якщо я не вставатиму рано і не працюватиму, то відмовте мені у вашій дружбі, Іване Романовичу.
ЧЕБУТИКІН (ніжно): Відмовлю, відмовлю...
ОЛЬГА: Батько привчив нас вставати о сьомій годині. Тепер Ірина прокидається о сьомій і принаймні до дев’яти лежить і про щось думає. А обличчя серйозне! (Сміється.)
ІРИНА: Ти звикла бачити мене дівчинкою, і тобі дивно, коли в мене серйозне обличчя. Мені двадцять років!
ТУЗЕНБАХ: Туга за працею, о Господи, мені це так відомо! Я не працював жодного разу в житті. Народився я в Петербурзі, холодному і дозвільному, в родині, яка ніколи не знала праці і ніяких турбот. Пам’ятаю, коли я приїжджав додому з корпусу, то лакей стягав з мене чоботи, я тим часом вередував, а мати дивилася на мене з благоговінням і дивувалася, коли інші дивилися на мене інакше. Мене оберігали від праці. Тільки навряд чи вдалося оберегти, навряд! Прийшов час, насувається на всіх нас громада, настигає ґрунтовна, сильна буря, яка наступає, вона вже близько і скоро здмухне з нашого суспільства лінь, байдужість, упередження до праці, затхлу нудьгу. Я працюватиму, а через якихось 25–30 років працюватиме вже кожна людина. Кожна!
ЧЕБУТИКІН: Я не працюватиму.
ТУЗЕНБАХ: На вас не зважаймо.
СОЛОНИЙ: Через двадцять п’ять років вас уже на світі не буде, слава Богу. Років через два-три вас шляк трафить, або я вгачу і всаджу вам кулю в лоба, янголе мій. (Виймає з кишені флакон із парфумами і обприскує собі груди, руки.)
ЧЕБУТИКІН (сміється): А я справді ніколи нічого не робив. Як завершив університет, так не вдарив пальцем об палець, навіть жодної книжки не прочитав, а читав лишень газети... (Виймає з кишені іншу газету.) Ось... Знаю з газет, що був, між іншим, Добролюбов[11], а що він там писав — не знаю... Бог його розбере...
Чути, як стукають у підлогу з нижнього поверху.
ЧЕБУТИКІН: Ось... Кличуть мене вниз, хтось до мене навідався. Зараз прийду... стривайте... (Поспішно йде, розчісуючи бороду.)
ІРИНА: Ото він вигадав.
ТУЗЕНБАХ: Так. Пішов з урочистою фізіономією, очевидно, принесе вам зараз подарунок.
ІРИНА: Як це неприємно!
ОЛЬГА: Так, це жахливо. Він завжди робить дурниці.
МАРІЯ: У лукомор’я дуб зелений, ланцюг злоти́й на дубі тім... Ланцюг злоти́й на дубі тім... (Підводиться і тихо наспівує.)
ОЛЬГА: Ти сьогодні невесела, Марійко.
Марія, наспівуючи, надягає капелюх.
ОЛЬГА: Куди ти?
МАРІЯ: Додому.
ІРИНА: Дивина...
ТУЗЕНБАХ: Іти з іменин!
МАРІЯ: Байдуже... Повернуся ввечері. Бувай, моя хороша... (Цілує Ірину.) Бажаю тобі ще раз, будь здорова, будь щаслива. За старих часів, коли був живий батько, до нас на іменини приходило щоразу по тридцять-сорoк офіцерів, було гамірно, а сьогодні тільки півтори людини й тихо, як у пустелі... Я піду... Сьогодні я в мерлехлюндії[12], невесело мені, а ти не слухай мене. (Сміючись крізь сльози.) Потім поговоримо, а наразі бувай, моя мила, подамся кудись.
ІРИНА (невдоволена): Ну, яка ти...
ОЛЬГА (зі сльозами): Я розумію тебе, Марійко.
СОЛОНИЙ: Якщо філософствує мужчина, то це буде філософістика або там софістика; якщо ж філософствує жінка або дві жінки, то це вже буде — потягни мене за палець.
11
Микола Добролюбов (1836–1861) — російський літературний критик порубіжжя 1850–1860-х рр., поет, публіцист, представник «революційної демократії», суть якої полягає у створенні соціально справедливого суспільства шляхом масової революції. (Прим. перекл.)