МАРІЯ: Про що вам ідеться, жахливо страшна людино?
СОЛОНИЙ: Та ні про що. Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг.
Пауза.
МАРІЯ (до Ольги, сердито): Не реви!
Заходять Анфіса і Ферапонт із тортом.
АНФІСА: Сюди, батечку мій. Заходь, ноги в тебе чисті. (До Ірини.) Із земської управи, від Протопопова, Михайла Івановича... Пиріг.
ІРИНА: Дякуємо. Подякуй. (Бере торт.)
ФЕРАПОНТ: Га?
ІРИНА (голосніше): Подякуй!
ОЛЬГА: Нянечко, дай йому пирога. Ферапонте, ходи, там тобі пирога дадуть.
ФЕРАПОНТ: Га?
АНФІСА: Ходімо, батечку Ферапонте Свиридовичу. Ходімо... (Виходить із Ферапонтом.)
МАРІЯ: Не люблю я Протопопова, цього Михайла Потаповича чи Івановича. Його не слід запрошувати.
ІРИНА: Я не запрошувала.
МАРІЯ: І прекрасно.
Заходить Чебутикін, за ним солдат зі срібним самоваром; гул подиву і невдоволення.
ОЛЬГА (закриває обличчя руками): Самовар! Це жахливо! (Виходить у залу до столу.)
ІРИНА: Голубчику Іване Романовичу, та що ж ви коїте!
ТУЗЕНБАХ (сміється): А я ж попереджав!
МАРІЯ: Іване Романовичу, у вас сорому ані краплини!
ЧЕБУТИКІН: Любі мої, хороші мої, ви в мене єдині, ви для мене найдорожче, що тільки є на світі. Мені скоро шістдесят, я старий, самотній, нікчемний старий... Нічого в мені немає хорошого, крім цієї любові до вас, і якби не ви, то я давно вже не жив би на світі... (До Ірини.) Мила, дитинко моя, я знаю вас від дня вашого народження... носив на руках... я любив небіжчицю маму...
ІРИНА: Але навіщо такі дорогі подарунки!
ЧЕБУТИКІН (крізь сльози, сердито): Дорогі подарунки... Та ну вас! (До денщика.) Неси самовар туди... (Дражнить.) Дорогі подарунки...
Денщик забирає самовар до зали.
АНФІСА (проходячи вітальнею): Милі, полковник незнайомий! Уже пальто зняв, діточки, сюди йде. Іринонько, а ти будь ласкава, ввічливенька... (Ідучи.) І снідати вже давно час... Господи...
ТУЗЕНБАХ: Вершинін, певно.
Заходить Вершинін.
ТУЗЕНБАХ: Підполковник Вершинін!
ВЕРШИНІН (до Марії й Ірини): Маю честь відрекомендуватися: Вершинін. Дуже, дуже радий, що, нарешті, я у вас. Які ви стали! Ай! ай!
ІРИНА: Сідайте, будь ласка. Нам дуже приємно.
ВЕРШИНІН (весело): Який я радий, який я радий! Але ж вас три сестри. Я пам’ятаю — три дівчинки. Облич уже не пам’ятаю, але що у вашого батька, полковника Прозорова, було три маленьких дівчинки, я добре пам’ятаю і бачив на власні очі. Як збіга́є час! Йой, як час збіга́є!
ТУЗЕНБАХ: Олександр Гнатович з Москви.
ІРИНА: З Москви? Ви з Москви?
ВЕРШИНІН: Так, звідти. Ваш покійний батько був там батарейним командиром, а я в тій самій бригаді офіцером. (До Марії.) Ось ваше обличчя трошки пам’ятаю, здається.
МАРІЯ: А я вас — ні!
ІРИНА: Олю! Олю! (Кричить у залу.) Олю, ходи-но!
Ольга входить із зали до вітальні.
ІРИНА: Підполковник Вершинін, виявляється, з Москви.
ВЕРШИНІН: Ви, отже, Ольга Сергіївна, старша... А ви Марія... А ви Ірина — молодша...
ОЛЬГА: Ви з Москви?
ВЕРШИНІН: Так. Навчався в Москві і почав службу в Москві, довго служив там, нарешті отримав тут батарею — перейшов сюди, як бачите. Я вас не пам’ятаю власне, пам’ятаю тільки, що вас було три сестри. Вашого батька запам’ятав я, ось закрию очі і бачу, як живого. Я до вас навідувався в Москві...
ОЛЬГА: Мені здавалося, я всіх пам’ятаю, і раптом...
ВЕРШИНІН: Моє ім’я Олександр Гнатович...
ІРИНА: Олександре Гнатовичу, ви з Москви... Ото несподіванка!
ОЛЬГА: Адже ми туди переїжджаємо.
ІРИНА: Думаємо, до осені вже будемо там. Наше рідне місто, ми народилися там... На Старій Басманній вулиці...
Обидві сміються від радості.
МАРІЯ: Несподівано земляка узріли. (Жваво.) Тепер згадала! Пам’ятаєш, Олю, у нас подейкували: «закоханий майор». Ви були тоді поручиком і в когось закохані, і вас постійно дражнили чомусь майором...
ВЕРШИНІН (сміється): От, от... Закоханий майор, це так...
МАРІЯ: У вас були тоді лише вуса... О, як ви постаріли! (Крізь сльози.) Як ви постаріли!
ВЕРШИНІН: Так, коли мене називали закоханим майором, я був ще молодий, був закоханий. Нині не те.
ОЛЬГА: Але у вас ще жодної сивої волосини. Ви постаріли, але ще не старий.
ВЕРШИНІН: Однак уже сорок третій рік. Ви давно з Москви?