ІРИНА: Одинадцять років. Ну, що ти, Марійко, плачеш, дивачка... (Крізь сльози.) І я запла́чу...
МАРІЯ: Я нічого. А на якій ви вулиці мешкали?
ВЕРШИНІН: На Старій Басманній.
ОЛЬГА: І ми теж там...
ВЕРШИНІН: Свого часу я замешкував на Німецькій вулиці. З Німецької вулиці я ходив до Червоної казарми. Там дорогою похмурий міст, під мостом вода шумить. Самотньому стає сумно на душі.
Пауза.
ВЕРШИНІН: А тут така широка, яка багата річка! Чудова річка!
ОЛЬГА: Так, щоправда, холодно. Тут холодно і комарі...
ВЕРШИНІН: Що ви! Тут такий здоровий, хороший, слов’янський клімат. Ліс, річка... і тут теж берези. Милі, скромні берези, я люблю їх понад усі дерева. Добре тут мешкати. Тільки дивно, залізничний вокзал за двадцять верст... І ніхто не знає, чому саме так.
СОЛОНИЙ: А я знаю, чому саме так.
Усі дивляться на нього.
СОЛОНИЙ: Тому що, якби вокзал був близько, то не був би далеко, а якщо він далеко, то, значить, не близько.
Ніякова мовчанка.
ТУЗЕНБАХ: Жартівник, Василю Васильовичу.
ОЛЬГА: Тепер і я згадала вас. Пам’ятаю.
ВЕРШИНІН: Я вашу матінку знав.
ЧЕБУТИКІН: Красива була, царство їй небесне.
ІРИНА: Маму в Москві поховали.
ОЛЬГА: У Новодівичому...
МАРІЯ: Уявіть, я вже починаю забувати її обличчя. Так і про нас не пам’ятатимуть. Забудуть.
ВЕРШИНІН: Так. Забудуть. Такий уже наш талан, нічим зарадити. Те, що здається нам серйозним, значним, дуже важливим, — із часом, — забудемо або вважатимемо неважливим.
Пауза.
ВЕРШИНІН: І цікаво, ми тепер зовсім не можемо знати, що, власне, вважатимуть високим, важливим і що жалюгідним, смішним. Хіба відкриття Коперника або, скажімо, Колумба не вважали спершу непотрібним, смішним, а порожню дурницю, яку написав якийсь дивак, не мали за істину? І може статися, що наше нинішнє життя, з яким ми так миримося, з часом здаватиметься дивним, незручним, нерозумним, недостатньо чистим, можливо, навіть грішним...
ТУЗЕНБАХ: Хто знає? А можливо, наше життя назвуть високим і згадають про нього з повагою. Тепер немає тортур, немає страт, навал, проте так багато страждань!
СОЛОНИЙ (тонким голосом): Ціп, ціп, ціп... Барона кашею не годуй, а тільки дай йому пофілософствувати.
ТУЗЕНБАХ: Василю Васильовичу, прошу вас дати мені спокій... (Сідає на інше місце.) Це нудно, зрештою.
СОЛОНИЙ (тонким голосом): Ціп, ціп, ціп...
ТУЗЕНБАХ (до Вершиніна): Страждання, які спостерігаємо нині, — їх так багато! — усе таки свідчать про відомий моральний підйом, якого вже досягло суспільство...
ВЕРШИНІН: Так, так, звичайно.
ЧЕБУТИКІН: Ви щойно сказали, бароне, наше життя назвуть високим; але люди все одно низенькі... (Підводиться.) Дивіться, який я низенький. Це мені на втіху варто казати, що життя моє високе, зрозуміла річ.
За сценою грають на скрипці.
МАРІЯ: Це Андрій грає, наш брат.
ІРИНА: Він у нас учений. Певно, професором буде. Тато був військовим, а син обрав кар’єру вченого.
МАРІЯ: За бажанням тата.
ОЛЬГА: Ми сьогодні його задражнили. Він, здається, закоханий трішки.
ІРИНА: В одну тутешню панночку. Сьогодні вона навідає нас, цілком імовірно.
МАРІЯ: Ах, як вона одягається! Не те щоб негарно, не модно, а просто жалюгідно. Якась дивна, яскрава, жовтувата спідниця з такою собі вульгарненькою бахромою і червона кофтинка. І щоки такі вимиті, вимиті! Андрій не закоханий — я не припускаю, все таки у нього смак є, а просто він так, дражнить нас, дуркує. Я вчора чула, вона виходить за Протопопова, голову тутешньої управи. І прекрасно... (У бічні двері.) Андрію, ходи-но сюди! Милий, на хвилинку!
Заходить Андрій.
ОЛЬГА: Це мій брат, Андрій Сергійович.
ВЕРШИНІН: Вершинін.
АНДРІЙ: Прозоров. (Витирає спітніле обличчя.) Ви до нас батарейним командиром?
ОЛЬГА: Лишень уяви, Олександр Гнатович із Москви.
АНДРІЙ: Так? Ну, вітаю, тепер мої сестроньки не дадуть вам спокою.
ВЕРШИНІН: Я вже встиг набриднути вашим сестрам.
ІРИНА: Подивіться, яку рамочку для портрета подарував мені сьогодні Андрій! (Показує рамочку.) Це він сам зробив.
ВЕРШИНІН (дивлячись на рамочку і не знаючи, що сказати): Так... річ...
ІРИНА: І ось ту рамочку, що над піаніно, він теж зробив.
Андрій махає рукою і відходить.
ОЛЬГА: Він у нас і вчений, і на скрипці грає, і випилює різні штуки, одним словом, майстер на всі руки. Андрію, не йди! У нього манера — завжди йти. Ходи сюди!