ІРИНА: Але ж на Великдень ти вже подарував мені таку книжку.
КУЛИГІН (сміється): Та невже?! У такому разі віддай назад, або ось ліпше віддай полковнику. Візьміть, полковнику. Колись прочитаєте з нудьги.
ВЕРШИНІН: Дякую вам. (Заміряється піти.) Я надзвичайно радий, що познайомився...
ОЛЬГА: Ви йдете? Ні, ні!
ІРИНА: Ви залишитеся в нас снідати. Будь ласка.
ОЛЬГА: Прошу вас!
ВЕРШИНІН (кланяється): Я, здається, потрапив на іменини. Даруйте, я нe знав, не привітав вас... (Виходить з Ольгою до зали.)
КУЛИГІН: Сьогодні, панове, недільний день, день відпочинку, відпочиваймо ж, веселімося кожен відповідно до свого віку і становища. Килими варто прибрати на літо і сховати до зими... Перським порошком або нафталіном... Римляни були здорові, тому що вміли працювати, вміли і відпочивати, у них був mens sana in corpore sano[14]. Життя їхнє протікало за відомими формами. Наш директор каже: головне у всякім житті — це його форма... Що втрачає свою форму, те закінчується — і в нашому повсякденному житті те саме. (Бере Марію за талію, сміючись.) Марійка мене любить. Моя дружина мене любить. І віконні фіранки теж туди з килимами... Сьогодні я веселий, у чудовому гуморі. Марійко, о четвертій годині сьогодні ми до директора. Влаштовують прогулянку педагогів і їхніх родин.
МАРІЯ: Не піду я.
КУЛИГІН (засмучений): Мила Марійко, чому?
МАРІЯ: Згодом про це... (Сердито.) Гаразд, я піду, тільки відчепися, будь ласка... (Відходить.)
КУЛИГІН: А потім вечір проведемо в директора. Незважаючи на свій хворобливий стан, ця людина намагається насамперед бути громадською. Чудова, світла особа. Прекрасна людина. Учора після ради він мені каже: «Втомився, Федоре Іллічу! Втомився!». (Дивиться на настінний годинник, потім на свій.) Ваш годинник поспішає на сім хвилин. Так, каже, втомився!
За сценою грають на скрипці.
ОЛЬГА: Панове, ласкаво просимо, завітайте снідати! Пиріг!
КУЛИГІН: Ах, мила моя Ольго, мила моя! Я вчора працював з ранку до одинадцятої години вечора, втомився і сьогодні почуваюся щасливим. (Виходить у залу до столу.) Мила моя...
ЧЕБУТИКІН (кладе газету до кишені, зачісує бороду): Пиріг? Чудово!
МАРІЯ (до Чебутикіна суворо): Тільки дивіться: нічого не пити сьогодні. Чуєте? Вам шкідливо пити.
ЧЕБУТИКІН: Овва! У мене вже минуло. Два роки, як запою не було. (Нетерпляче.) Е, матінко, та хіба не однаково!
МАРІЯ: Усе таки не смійте пити. Не смійте. (Сердито, але так, щоб не чув чоловік.) Знову, хай йому грець, нудьгувати цілий вечір у директора!
ТУЗЕНБАХ: Я не пішов би на вашому місці... Ото й усе.
ЧЕБУТИКІН: Не ходіть, душа моя.
МАРІЯ: Так, не ходіть... Це життя прокляте, нестерпне... (Іде до зали.)
ЧЕБУТИКІН (іде до неї): Ну-у!
СОЛОНИЙ (прямуючи до зали): Ціп, ціп, ціп...
ТУЗЕНБАХ: Досить, Василю Васильовичу. Годі!
СОЛОНИЙ: Ціп, ціп, ціп...
КУЛИГІН (весело): Ваше здоров’я, полковнику! Я педагог, і тут у будинку своя людина, Марійчин чоловік... Вона добра, дуже добра...
ВЕРШИНІН: Я вип’ю ось цієї темної горілки... (П’є.) Будьмо! (До Ольги.) Мені у вас так добре!...
У вітальні залишаються тільки Ірина й Тузенбах.
ІРИНА: Марійка сьогодні не в гуморі. Вона вийшла заміж у вісімнадцять років, коли він здавався їй найрозумнішою людиною. А нині не те. Він найдобріший, але не найрозумніший.
ОЛЬГА (нетерпляче): Андрій, ходи-но нарешті!
АНДРІЙ (за сценою): Зараз. (Заходить і прямує до столу.)
ТУЗЕНБАХ: Про що ви думаєте?
ІРИНА: Таке. Я не люблю і боюся цього вашого Солоного. Він каже суцільні дурниці...
ТУЗЕНБАХ: Дивна він людина. Мені і шкода його, і прикро, але більше шкода. Мені здається, він сором’язливий... Коли ми вдвох із ним, то він буває дуже розумний і лагідний, а в товаристві він грубий, бретер[15]. Не ходіть, нехай спершу сядуть до столу. Дайте мені побути біля вас. Про що ви думаєте?
Пауза.
ТУЗЕНБАХ: Вам двадцять років, мені ще немає тридцяти. Скільки років нам залишилося попереду, довгий, довгий ряд днів, повних моєї любові до вас...
ІРИНА: Миколо Львовичу, не кажіть мені про любов.
ТУЗЕНБАХ (не слухаючи): У мене пристрасна згага життя, боротьби, праці, і ця спрага в душі злилася з любов’ю до вас, Ірино, і, як зумисне, ви прекрасні, і життя мені здається таким прекрасним! Про що ви думаєте?