Поцілунок.
Заходять два офіцери і, побачивши пару, яка цілується, зупиняються здивовані.
Завіса
Дія друга
Декорація першої дії.
Восьма година вечора. За сценою на вулиці ледь чутно грають на гармоніці. Немає вогню. Заходить Наталя Іванівна в капорі, зі свічкою: вона йде і зупиняється біля дверей, які ведуть до кімнати Андрія.
НАТАЛЯ: Ти, Андрійку, що робиш? Читаєш? Пусте, я так лишень... (Іде, відчиняє інші двері і, зазирнувши за них, зачиняє.) Вогню немає...
АНДРІЙ (заходить з книгою в руці): Ти що, Наталю?
НАТАЛЯ: Дивлюся, вогню немає... Тепер масниця, прислуга сама не своя, гляди та й гляди, аби чогось не трапилося. Вчора опівночі проходжу через їдальню, а там свічка палає. Хто запалив, так і не допиталася. (Ставить свічку.) Котра година?
АНДРІЙ (глянувши на годинник): Чверть на дев’яту.
НАТАЛЯ: А Ольги й Ірини досі немає. Не прийшли. Усе працюють, бідолахи. Ольга на педагогічній раді, Ірина на телеграфі... (Зітхає.) Сьогодні вранці кажу твоїй сестрі: «Побережи, кажу, себе, Ірино, голубонько». І не слухає. Чверть на дев’яту, кажеш? Я боюся, Бобик наш зовсім нездужає. Чому він холодний такий? Учора у нього був жар, а сьогодні холодний увесь... Я так непокоюся!
АНДРІЙ: Нічого, Наталю. Хлопчик здоровий.
НАТАЛЯ: Але все таки ліпше нехай дієта. Я непокоюся. І сьогодні о десятій годині, казали, ряджені в нас будуть, ліпше вони не приходили б, Андрійку.
АНДРІЙ: Справді, не знаю навіть. Адже їх кликали.
НАТАЛЯ: Сьогодні хлоп’яточко прокинулося вранці й дивиться на мене, і раптом посміхнулося; значить, упізнало. «Бобику, кажу, здрастуй! Здрастуй, милий!» А він сміється. Діти розуміють, чудово розуміють. Тож, значить, Андрійку, я скажу, щоб ряджених не приймали.
АНДРІЙ (нерішуче): Та це ж як сестри. Вони тут господині.
НАТАЛЯ: І вони теж, я їм скажу. Вони добрі... (Іде.) До вечері я веліла кислого молока. Лікар каже, тобі потрібно кисле молоко вживати, інакше не схуднеш. (Зупиняється.) Бобик холодний. Я боюся, йому холодно в його кімнаті, мабуть. Треба до того, як потепліє на дворі, розмістити його в іншій кімнаті. Приміром, у Ірини кімната саме для дитини: і сухо, і цілий день сонце. Треба їй сказати, вона поки може з Ольгою в одній кімнаті... Усе одно вдень удома не буває, тільки ночує...
Пауза.
НАТАЛЯ: Андрієчку, чому ти мовчиш?
АНДРІЙ: Так, замислився... Та й говорити ні́чого...
НАТАЛЯ: Так... щось я мала тобі сказати... Ах, згадала. Там з управи Ферапонт прийшов, тебе запитував.
АНДРІЙ (позіхає): Поклич його.
Наталя йде; Андрій, схилившись до свічки, яку вона забула, читає книгу. Заходить Ферапонт; він у старому пошарпаному пальто, з піднятим коміром, вуха зав’язані.
АНДРІЙ: Здрастуй, душа моя. Що скажеш?
ФЕРАПОНТ: Голова надіслав книжку і папірця якогось. Ось... (Подає книжку і пакет.)
АНДРІЙ: Дякую. Гаразд. Чому ж ти прийшов так не рано? Адже дев’ята година вже.
ФЕРАПОНТ: Га?
АНДРІЙ (голосніше): Я кажу, пізно прийшов, уже дев’ята година.
ФЕРАПОНТ: Так точно. Я прийшов до вас, ще світло було, та не пускали мене. Пан, кажуть, зайнятий. Ну що ж. Зайнятий то зайнятий, поспішати мені нікуди. (Гадаючи, що Андрій запитує його про щось.) Га?
АНДРІЙ: Нічого. (Розглядаючи книжку.) Завтра п’ятниця, ми не маємо перебувати на місці, але я все одно прийду... займуся. Вдома нудно…
Пауза.
АНДРІЙ: Милий діду, як дивно змінюється, як обманює життя! Сьогодні з нудьги, знічев’я, я взяв до рук ось цю книжку — старі університетські лекції, і мені стало смішно... Боже мій, я секретар земської управи, тієї управи, де головує Протопопов, я секретар, і найбільше, на що я міг би сподіватися, це — бути членом земської управи! Мені бути членом тутешньої земської управи, мені, якому сниться щоночі, що я професор московського університету, знаний учений, яким пишається російська земля!
ФЕРАПОНТ: Не можу знати... Чую ж бо погано...
АНДРІЙ: Якби ти чув як слід, то я, можливо, і не говорив би з тобою. Маю говорити з кимось, а дружина мене не розуміє, сестер я боюся чомусь, боюся, що вони засміють мене, присоромлять... Я не п’ю, трактирів не люблю, але з яким задоволенням я посидів би тепер у Москві у Тєстова або в Большому московському, голубчику мій.
ФЕРАПОНТ: А в Москві, в управі нещодавно розповідав підрядник, що якісь купці їли млинці; один, який з’їв сорок млинців, ніби віддав кінці. Чи то сорок, чи то п’ятдесят. Не пригадую.