СОРІН: А я, брате, люблю літераторів. Колись я пристрасно хотів двох речей: прагнув одружитися і жадав стати літератором, але не склалося ні те, ні те. От. І маленьким літератором приємно бути зрештою.
ТРЕПЛЬОВ (прислухається): Я чую кроки... (Обіймає дядька.) Я без неї жити не можу... Навіть звук її кроків прекрасний... Я щасливий шалено. (Швидко крокує назустріч Ніні Зарічній, яка входить.) Чарівниця, мрія моя...
НІНА (схвильовано): Я не спізнилася... Звісно, я не запізнилася...
ТРЕПЛЬОВ (цілуючи її руки): Ні, ні, ні…
НІНА: Увесь день непокоїлася, мені було так лячно! Я боялася, що батько не пустить мене... Проте він зараз поїхав з мачухою. Червоне небо, вже починає сходити місяць, і я гнала коня, гнала. (Сміється.) Але я рада. (Міцно тисне руку Соріна.)
СОРІН (сміється): Оченятка, здається, заплакані... Ге-ге! Не добре!
НІНА: Це так... Бачите, як мені важко дихати. Через півгодини я поїду, маю квапитися. Не можна, не можна, заради Бога, не тримайте. Батько не знає, що я тут.
ТРЕПЛЬОВ: Справді, вже час починати. Треба йти кликати всіх.
СОРІН: Я сходжу, і все. Одну хвилину. (Іде праворуч і співає.) «У Франції два гренадера...»[5] (Озирається.) Раз так само ось я заспівав, а один товариш прокурора й каже мені: «А у вас, ваша вищостне, голос сильний...». Потім подумав і додав: «Утім... противний». (Сміється й іде.)
НІНА: Батько і його дружина не пускають мене сюди. Кажуть, що тут богема... бояться, як би я не пішла в артистки... А мене тягне сюди, до озера, як чайку... Моє серце сповнене вами. (Озирається.)
ТРЕПЛЬОВ: Ми одні.
НІНА: Здається, хтось там...
ТРЕПЛЬОВ: Нікого.
Поцілунок.
НІНА: Це яке дерево?
ТРЕПЛЬОВ: В’яз.
НІНА: Чому воно таке темне?
ТРЕПЛЬОВ: Уже вечір, темніють усі предмети. Не їдьте рано, благаю вас.
НІНА: Не можна.
ТРЕПЛЬОВ: А якщо я поїду до вас, Ніно? Я всю ніч стоятиму в саду і дивитимуся на ваше вікно.
НІНА: Не можна, вас помітить сторож. Трезор іще не звик до вас і гавкатиме.
ТРЕПЛЬОВ: Я вас люблю.
НІНА: Тсс...
ТРЕПЛЬОВ (зачувши кроки): Хто там? Ви, Якове?
ЯКІВ (за естрадою): Саме так.
ТРЕПЛЬОВ: Ставайте на місця. Вже час. Місяць сходить?
ЯКІВ: Саме так.
ТРЕПЛЬОВ: Спирт є? Сірка є? Коли очі почервоніють, потрібно, щоб пахло сіркою. (До Ніни.) Ідіть, там усе готово. Ви хвилюєтеся?..
НІНА: Так, дуже. Ваша мама — нічого, її я не боюся, але у вас Тригорін... Грати при ньому мені страшно і соромно... Знаний письменник... Він молодий?
ТРЕПЛЬОВ: Так.
НІНА: Які в нього чудові оповідання!
ТРЕПЛЬОВ (холодно): Не знаю, не читав.
НІНА: У вашій п’єсі важко грати. У ній немає живих осіб.
ТРЕПЛЬОВ: Живі особи! Треба зображати життя не таким, як воно є, і не таким, як має бути, а таким, яким бачать його у мріях.
НІНА: У вашій п’єсі мало дії, одна тільки читка. І в п’єсі, як на мене, неодмінно має бути любов...
Обоє йдуть за естраду.
Заходять Поліна Андріївна і Дорн.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Стає вогко. Поверніться, надіньте калоші.
ДОРН: Мені жарко.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Ви не бережете себе. Це впертість. Ви — лікар і чудово знаєте, що вам шкодить вогке повітря, але ви хочете, аби я страждала; ви навмисне просиділи вчора весь вечір на терасі...
ДОРН (наспівує): «Не говори, що молодість згубила».
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Ви були так захоплені розмовою з Іриною Миколаївною... ви не помічали холоду. Зізнайтеся, вона вам до душі...
ДОРН: Мені п’ятдесят п’ять років.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Дурниці, для чоловіка це не старість. Ви чудово збереглися і ще до вподоби жінкам.
ДОРН: То чого ж ви хочете?
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Перед акторкою ви всі ладні падати ниць. Усі!
ДОРН (наспівує): «Я знов перед тобою...» Якщо в суспільстві люблять артистів і ставляться до них інакше, ніж, скажімо, до купців, то це цілком прийнятно. Це — ідеалізм.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Жінки завжди закохувалися у вас і вішалися на шию. Це теж ідеалізм?
ДОРН (знизавши плечима): А що ж? У ставленні жінок до мене було вдосталь хорошого. У мені любили передусім чудового лікаря. Років десять-п’ятнадцять тому, ви пам’ятаєте, у всій губернії я був єдиним порядним акушером. До того ж я завжди був чесною людиною.