АНДРІЙ: Сидиш у Москві, у величезній залі ресторану, нікого не знаєш і тебе ніхто не знає, і все одно не почуваєшся чужим. А тут ти всіх знаєш і тебе всі знають, але чужий, чужий... Чужий і самотній.
ФЕРАПОНТ: Га?
Пауза.
ФЕРАПОНТ: І той самий підрядник казав — може, і бреше, — ніби поперек усієї Москви канат простягли.
АНДРІЙ: Для чого?
ФЕРАПОНТ: Не можу знати. Підрядник казав.
АНДРІЙ: Нісенітниця. (Читає книжку.) Ти був колись у Москві?
ФЕРАПОНТ (по паузі): Не був. Не привів Господь.
Пауза.
ФЕРАПОНТ: Мені йти?
АНДРІЙ: Можеш іти. Хай здоровиться.
Ферапонт іде.
АНДРІЙ: Хай здоровиться. (Читаючи.) Завтра вранці прийдеш, візьмеш тут папери... Іди...
Пауза.
АНДРІЙ: Він пішов.
Дзвінок.
АНДРІЙ: Ото справи... (Потягується і неквапом прямує до себе.)
За сценою співає нянька, заколисуючи дитину. Входять Марія і Вершинін. Поки вони розмовляють, покоївка запалює лампу і свічки.
МАРІЯ: Не знаю.
Пауза.
МАРІЯ: Не знаю. Звичайно, багато важить звичка. По смерті батька, приміром, ми довго не могли звикнути до того, що в нас уже немає денщиків. Однак і крім звички, гадаю, що в мені промовляє просто справедливість. Можливо, в інших містах і не так, але в нашому місті найпорядніші, найблагородніші і найвихованіші люди — це військові.
ВЕРШИНІН: Мені пити хочеться. Я випив би чаю.
МАРІЯ (глянувши на годинник): Скоро дадуть. Мене видали заміж, коли мала вісімнадцять років, і я свого чоловіка боялася, тому що він був учителем, а я тоді ледве закінчила курс. Він здавався мені тоді страшенно вченим, розумним і поважним. А нині вже не те, на жаль.
ВЕРШИНІН: Так… ага.
МАРІЯ: Про чоловіка мовчу, до нього я звикла, але між цивільними взагалі так багато людей грубих, неласкавих, невихованих. Мене зачіпає, ображає грубість, я страждаю, коли бачу, що людина недостатньо витончена, недостатньо м’яка, люб’язна. Коли мені трапляється бути серед учителів, товаришів чоловіка, то я просто страждаю.
ВЕРШИНІН: Ого... Та мені здається, все одно, що цивільний, що військовий, однаково нецікаво, принаймні, в цьому місті. Усе одно! Якщо послухати тутешнього інтелігента, цивільного або військового, то з дружиною він замучився, з будинком замучився, з маєтком замучився, з кіньми замучився... Російській людині надзвичайно притаманний піднесений образ думок, але скажіть, чому в житті він сягає так невисоко? Чому?
МАРІЯ: Чому?
ВЕРШИНІН: Чому він з дітьми замучився, з дружиною замучився? А чому дружина і діти з ним замучилися?
МАРІЯ: Ви сьогодні трошки не в гуморі.
ВЕРШИНІН: Можливо. Я сьогодні не обідав, нічого не їв від ранку. У мене донька нездужає трішки, а коли нездужають мої дівчатка, то мене охоплює занепокоєння, мене мучить совість за те, що в них така мати. О, якби ви бачили її сьогодні! Що за нікчема! Ми почали сваритися від сьомої години ранку, а о дев’ятій я грюкнув дверима і пішов.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Я ніколи не говорю про це, і дивно, скаржуся тільки вам одній. (Цілує руку.) Не гнівайтеся на мене. Крім вас однієї, у мене немає нікого, нікого...
Пауза.
МАРІЯ: Ото гуде у грубці. У нас напередодні батькової смерті гуло в трубі. Ось точно так.
ВЕРШИНІН: Ви забобонна?
МАРІЯ: Так.
ВЕРШИНІН: Дивно це. (Цілує руку.) Ви чудова, дивовижна жінка. Чудова, дивовижна! Тут темно, але я бачу блиск ваших очей.
МАРІЯ (сідає на інший стілець): Тут світліше...
ВЕРШИНІН: Я люблю, люблю, люблю... Люблю ваші очі, ваші рухи, які мені сняться... Чудова, дивовижна жінка!
МАРІЯ (тихо сміючись): Коли ви розмовляєте зі мною так, то я чомусь сміюся, хоча мені страшно. Не повторюйте, прошу вас... (Напівголосно.) А втім, кажіть, мені байдуже... (Закриває обличчя руками.) Мені все одно. Сюди йдуть, говоріть про щось інше...
Через залу входять Ірина й Тузенбах.
ТУЗЕНБАХ: У мене потрійне прізвище. Мене звуть барон Тузенбах-Кроне-Альтшауер, але я росіянин, православний, як ви. Німецького в мені зосталося мало, хіба що терплячість, упертість, з якою я надокучаю вам. Я проводжаю вас щовечора.
ІРИНА: Як я втомилася!
ТУЗЕНБАХ: І щовечора приходитиму на телеграф і проводжатиму вас додому, проводитиму впродовж десяти-двадцяти років, поки ви не виженете... (Побачивши Марію і Вершиніна, радіснo.) Це ви? Вітаю.