ІРИНА: Ось я й удома, нарешті. (До Марії.) Щойно приходила одна дама, телеграфувала своєму брату в Саратов, що в неї сьогодні син помер, і ніяк не могла згадати адреси. Так і послала без адреси, просто в Саратов. Плаче. І я їй наговорила грубощів ні за що, ні про що. «Мені, кажу, нíколи». Так нерозумно вийшло. Сьогодні у нас ряджені?
МАРІЯ: Так.
ІРИНА (сідає у крісло): Відпочити. Втомилася.
ТУЗЕНБАХ (із посмішкою): Коли ви приходите з посади, то здаєтеся такою маленькою, нещасненькою...
Пауза.
ІРИНА: Втомилася. Ні, не люблю я телеграфу, не люблю.
МАРІЙКА: Ти схудла... (Насвистує.) І помолодшала, і на хлопчиська стала скидатися з обличчя.
ТУЗЕНБАХ: Це від зачіски.
ІРИНА: Треба пошукати іншої посади, а ця не для мене. Чого я так хотіла, про що мріяла, саме того в ній і немає. Праця без поезії, без думок... Лікар стукає. (До Тузенбаха.) Милий, постукайте. Я не можу... втомилася...
Тузенбах стукає в підлогу.
ІРИНА: Зараз прийде. Варто вжити б якихось заходів. Учора лікар і наш Андрій були в клубі і знову програли. Кажуть, Андрій двісті рублів спустив.
МАРІЯ (байдуже): Що ж тепер робити!
ІРИНА: Два тижні тому програв, у грудні програв. Швидше все програв би, можливо, поїхали б з цього міста. Господи Боже мій, мені Москва сниться щоночі, я зовсім як схиблена. (Сміється.) Ми переїжджаємо туди в червні, а до червня залишилося ще... лютий, березень, квітень, травень... майже півроку!
МАРІЯ: Треба тільки, щоб Наталя не довідалася ні від кого про програш.
ІРИНА: Їй, гадаю, байдуже.
Чебутикін, щойно підвівся з ліжка, — він відпочивав по обіді, — входить до зали й зачісує бороду, потім сідає там до столу й виймає з кишені газету.
МАРІЯ: Ось прийшов... Він заплатив за квартиру?
ІРИНА (сміється): Ні. За вісім місяців ні копієчки. Очевидно, забув.
МАРІЯ (сміється): Як він поважно сидить!
Усі сміються; пауза.
ІРИНА: Що ви мовчите, Олександре Гнатовичу?
ВЕРШИНІН: Не знаю. Чаю хочеться. Півжиття за склянку чаю! З ранку нічого не їв...
ЧЕБУТИКІН: Ірино Сергіївно!
ІРИНА: Чого вам!
ЧЕБУТИКІН: Завітайте сюди. Venez ici[16].
Ірина йде і сідає до столу.
ЧЕБУТИКІН: Я без вас не можу.
Ірина розкладає пасьянс.
ВЕРШИНІН: Що ж? Якщо не дають чаю, то давайте хоч пофілософствуємо.
ТУЗЕНБАХ: Давайте. Про що?
ВЕРШИНІН: Про що? Давайте помріємо... скажімо, про те життя, яке буде після нас, років через двісті-триста.
ТУЗЕНБАХ: Що ж? Після нас літатимуть на повітряних кулях, зміняться піджаки, відкриють, можливо, шосте чуття і розвинуть його, але життя залишиться таким самим, життя скрутне, сповнене таємниць і щасливе. І через тисячу років людина буде так само зітхати: «Ах, скрутно жити!» — і заразом так само, як нині, людина боятиметься і не хотітиме помирати.
ВЕРШИНІН (поміркувавши): Як вам сказати? Мені здається, все на Землі має змінитися потроху й уже змінюється на наших очах. Через двісті-триста, зрештою, тисячу років, — річ не в терміні, — настане нове, щасливе життя. Участі у цьому житті ми не братимемо, звичайно, але ми для нього живемо зараз, працюємо, ну, страждаємо, ми творимо його — і лише в цьому мета нашого буття і, якщо хочете, наше щастя.
Марія тихо сміється.
ТУЗЕНБАХ: Ви чого?
МАРІЯ: Не знаю. Сьогодні весь день сміюся від ранку.
ВЕРШИНІН: Я спинився там само, де і ви, в академії я не був; читаю я багато, але вибирати книжок не вмію і читаю, можливо, зовсім не те, що варто, а тим часом що більше живу, то більше хочу знати. Моє волосся сивіє, я майже старий уже, але знаю мало, ах, як мало! Та все одно, мені здається, найголовніше і справжнє я знаю, добряче знаю. І як я хочу довести вам, що щастя немає, не мусить бути і не буде для нас... Ми маємо тільки працювати і працювати, а щастя — це доля наших далеких нащадків.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Не я, то хоч нащадки нащадків моїх.
Федотика і Роде видно в залі; вони сідають і наспівують тихо, граючи на гітарі.
ТУЗЕНБАХ: Як на вас, то і мріяти про щастя зась! А якщо я щасливий!
ВЕРШИНІН: Ні.
ТУЗЕНБАХ (сплеснувши в долоні й сміючись): Очевидно, ми не розуміємо один одного. Ну, як мені переконати вас?
Марія тихо сміється.
ТУЗЕНБАХ (показуючи Марії палець): Смійтеся! (До Вершиніна.) Не те що через двісті або триста, а й через мільйон років життя залишиться таким само, як і було; воно не змінюється, залишається постійним, підкоряючись власним законам, до яких вам немає діла або, принаймні, яких ви ніколи не довідаєтеся. Перелітні птахи, журавлі, приміром, летять і летять, і хоч які думки, високі або малі, вируватимуть у їхніх головах, усе одно вони летітимуть і не знатимуть, навіщо і куди. Вони летять і летітимуть, хоч які філософи завелися б серед них; і нехай філософствують, за бажання, аби летіли...