МАРІЯ: То все таки сенс?
ТУЗЕНБАХ: Сенс... Ось сніг падає. Який сенс?
Пауза.
МАРІЯ: Мені здається, людина має вірувати або шукати віри, інакше життя її пусте, порожнє... Жити і не знати, для чого журавлі летять, для чого дітей народжують, для чого зірки на небі... Або знати, для чого живеш, або ж усе дрібниці, тринь-трава.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Усе одно шкода, що молодість минула...
МАРІЯ: У Гоголя сказано: нудно жити на цьому світі, панове!
ТУЗЕНБАХ: А я скажу: важко з вами сперечатися, панове! Ну вас усіх...
ЧЕБУТИКІН (читаючи газету): Бальзака вінчали в Бердичеві.
Ірина тихо наспівує.
ЧЕБУТИКІН: Навіть запишу собі це до нотатника. (Занотовує.) Бальзака вінчали в Бердичеві. (Читає газету.)
ІРИНА (розкладає пасьянс, замислено): Бальзака вінчали в Бердичеві.
ТУЗЕНБАХ: Жереб кинуто. Ви знаєте, Маріє Сергіївно, я подаю у відставку.
МАРІЯ: Чула. І нічого я не бачу в цьому хорошого. Не люблю я цивільних.
ТУЗЕНБАХ: Байдуже... (Підводиться.) Я не красень, який з мене військовий? Ну, та все одно, втім... Працюватиму. Хоч один день у житті попрацювати так, щоб прийти ввечері додому, стомленому звалитися в ліжко і заснути негайно. (Ідучи до зали.) Робітники, мабуть, сплять міцно!
ФЕДОТИК (до Ірини): Зараз на Московській у Пижикових купив для вас кольорових олівців. І ось цього ножика...
ІРИНА: Ви звикли обходитися зі мною, як з маленькою, але ж я вже виросла... (Бере олівці і ножик, радісно.) Які чарівні!
ФЕДОТИК: А для себе я придбав ножика... ось подивіться... ніж, ще інший ніж, третій, це у вухах колупати, це ножиці, це нігті чистити...
РОДЕ (голосно): Лікарю, скільки вам років?
ЧЕБУТИКІН: Мені? Тридцять два.
Сміх.
ФЕДОТИК: Зараз покажу вам інший пасьянс... (Розкладає пасьянс.)
Подають самовар; Анфіса біля самовара; трохи згодом приходить Наталя і теж метушиться біля столу; приходить Солоний і, привітавшись, сідає до столу.
ВЕРШИНІН: Однак, який вітер!
МАРІЯ: Так. Набридла зима. Я вже і забула, яке літо.
ІРИНА: Складемо пасьянс, я бачу. Будемо в Москві.
ФЕДОТИК: Ні, не складемо. Бачите, вісімка лягла на двійку пік. (Сміється.) Значить, ви не будете в Москві.
ЧЕБУТИКІН (читає газету): Цицикар[17]. Тут лютує віспа.
АНФІСА (підходячи до Марії): Марійко, ходімо їсти, матінко. (До Вершиніна.) Прошу, ваше високоблагородіє... даруйте, батечку, забула ім’я, по батькові...
МАРІЯ: Принеси сюди, няню. Туди не піду.
ІРИНА: Няню!
АНФІСА: Іду-у!
НАТАЛЯ (до Солоного): Грудні діти чудово розуміють. «Здрастуй, кажу, Бобику. Здрастуй, милий!» Він глянув на мене якось особливо. Ви думаєте, в мені говорить тільки мати, але ні, ні, запевняю вас! Це незвичайна дитина.
СОЛОНИЙ: Якби ця дитина була моєю, то я зварив би її на сковорідці і з’їв би. (Іде зі склянкою до вітальні й сідає в закутку.)
НАТАЛЯ (закривши обличчя руками): Груба, невихована людина!
МАРІЯ: Щасливий той, хто не помічає, літо нині чи зима. Мені здається, якби я була в Москві, то ставилася би байдуже до погоди...
ВЕРШИНІН: Днями я читав щоденник одного французького міністра, який той писав у в’язниці. Міністра засудили за Панаму. З яким захопленням, захватом згадує він про птахів, яких бачить у тюремному вікні і яких не помічав перше, коли був міністром. Тепер, звичайно, коли він вийшов на свободу, він знову, як і перше, не помічає птахів. Так само і ви не помічатимете Москви, коли житимете в ній. Щастя в нас немає і не буває, ми лишень прагнемо його.
ТУЗЕНБАХ (бере зі столу коробку): Де ж цукерки?
ІРИНА: Солоний з’їв.
ТУЗЕНБАХ: Усі?
АНФІСА (подаючи чай): Вам лист, батечку.
ВЕРШИНІН: Мені? (Бере листа.) Від доньки. (Читає.) Так, звичайно... Я, перепрошую, Маріє Сергіївно, піду потихеньку. Чаю не питиму. (Підводиться схвильований.) Постійно ці історії...