ІРИНА (не второпавши): Куди?
Чутно, до будинку під’їжджає трійка з дзвіночками.
НАТАЛЯ: Ти з Олею будеш в одній кімнаті, тимчасово, а твою кімнату Бобику. Він такий миленький, сьогодні я кажу йому: «Бобику, ти мій! Мій!». А він на мене дивиться своїми оченятками.
Дзвінок.
НАТАЛЯ: Певно, Ольга. Як вона пізно!
Покоївка підходить до Наталі й шепоче їй на вухо.
НАТАЛЯ: Протопопов? Ото дивак. Приїхав Протопопов, кличе мене покататися з ним на трійці. (Сміється.) Які дивні ці чоловіки...
Дзвінок.
НАТАЛЯ: Хтось іще прийшов. Податися либонь на чверть годинки покататися... (До покоївки.) Скажи, зараз.
Дзвінок.
НАТАЛЯ: Дзвонять... там Ольга, певно. (Виходить.)
Покоївка виходить бігцем; Ірина сидить задумавшись; заходять Кулигін, Ольга, за ними Вершинін.
КУЛИГІН: От і маєш. А казали, що в них буде вечірка.
ВЕРШИНІН: Дивно, я пішов нещодавно, півгодини тому, і чекали ряджених...
ІРИНА: Усі пішли.
КУЛИГІН: І Марія пішла? Куди вона подалася? А навіщо Протопопов унизу чекає на трійці? На кого він чекає?
ІРИНА: Не допитуйте... Я втомилася.
КУЛИГІН: Ну, капризуха...
ОЛЬГА: Раду щойно скінчили. Я змучилася. Наша начальниця хвора, тепер я замість неї. Голова, голова болить, голова... (Сідає.) Андрій програв учора в карти двісті рублів... Усе місто дзижчить про це...
КУЛИГІН: Так, і я втомився на раді. (Сідає.)
ВЕРШИНІН: Дружина моя зараз надумала полякати мене, ледь не отруїлася. Усе обійшлося, і я радий, відпочиваю тепер... Тож, маю йти? Що ж, дозвольте побажати всього хорошого. Федоре Іллічу, їдьмо зі мною кудись! Я вдома не можу залишатися, зовсім не можу... Їдьмо!
КУЛИГІН: Утомився. Не поїду. (Підводиться.) Утомився. Дружина додому пішла?
ІРИНА: Певно.
КУЛИГІН (цілує Ірині руку): Прощавай. Завтра і післязавтра цілий день відпочивати. Гараздів! (Іде.) Чаю дуже хочеться. Розраховував провести вечір у приємному товаристві і — о, fallacem hominum spem![21] Знахідний відмінок при вигуку...
ВЕРШИНІН: Отже, один поїду. (Виходить із Кулигіним, насвистуючи.)
ОЛЬГА: Голова болить, голова... Андрій програв... усе місто балакає... Піду ляжу. (Іде.) Завтра я вільна... О, Боже мій, як це приємно! Завтра вільна, післязавтра вільна... Голова болить, голова... (Виходить.)
ІРИНА (одна): Усі пішли. Жодної душі.
На вулиці гармоніка, нянька співає пісню.
НАТАЛЯ (в шубі й шапці йде через залу; за нею покоївка): Через півгодини я буду вдома. Тільки проїдуся трішки. (Виходить.)
ІРИНА (залишившись одна, тужить): У Москву! У Москву! У Москву!
Завіса
Дія третя
Кімната Ольги й Ірини. Ліворуч і праворуч ліжка́, відгороджені ширмами. Третя година ночі. За сценою б’ють на сполох через пожежу, що почалася вже давно. Видно, що в будинку ще не лягали спати. На дивані лежить Марія, одягнена, як зазвичай, у чорне плаття.
Заходять Ольга й Анфіса.
АНФІСА: Сидять тепер внизу під сходами... Я кажу: «Завітайте нагору, хіба, кажу, можна так», — плачуть. «Батечко, кажуть, не знаємо де. Не дай Боже, кажуть, згорів». Вигадали! І на дворі якісь... теж роздягнені.
ОЛЬГА (виймає із шафи сукню): Ось цю сіреньку візьми... І ось цю... Кофтинку теж... І цю спідницю бери, нянечко... Що ж це таке, Боже мій! Кірсановський провулок згорів увесь, очевидно... Це візьми... Це візьми... (Кидає їй на руки плаття). Вершиніни, бідаки, налякалися... Їх будинок ледь не згорів. Нехай у нас переночують... додому їх не можна пускати... У бідолашного Федотика все згоріло, нічого не лишилося...
АНФІСА: Ферапонта покликала б, Оленько, бо я не донесу...
ОЛЬГА (дзвонить): Не додзвонишся... (У двері.) Ходіть-но сюди, хто там є!
У відчинені двері видно вікно, червоне від заграви; чутно, як повз будинок проїжджає пожежна команда.
ОЛЬГА: Який це жах. І як набридло!
Заходить Ферапонт.
ОЛЬГА: Ось візьми знеси вниз... Там біля сходів стоять панянки Колотиліні... віддай їм. І це віддай...
ФЕРАПОНТ: Слухаю. У дванадцятому році Москва теж горіла. Господи ти Боже мій! Французи дивувалися.