ОЛЬГА: Іди, йди...
ФЕРАПОНТ: Слухаю. (Виходить.)
ОЛЬГА: Нянечко, мила, все віддай. Нічого нам не треба, все віддай, нянечко... Я втомилася, ледве на ногах стою... Вершиніних не можна відпускати додому... Дівчата ляжуть у вітальні, Олександра Гнатовича вниз до барона... Федотика теж до барона, або нехай у нас у залі... Лікар, наче зумисне, п’яний, п’яний, і до нього нікого не можна. І дружину Вершиніна теж у вітальню.
АНФІСА (втомлено): Оленько мила, не жени ти мене! Не жени!
ОЛЬГА: Дурниці ти верзеш, няню. Ніхто тебе не жене.
АНФІСА (кладе їй голову на груди): Рідна моя, золота моя, я працюю, я працюю... Слабка стану, всі скажуть: іди геть! А куди я піду? Куди? Вісімдесят літ. Вісімдесят другий рік...
ОЛЬГА: Ти посидь, нянечко... Втомилася ти, бідна... (Садовить її.) Відпочить, моя хороша. Зблідла як!
Заходить Наталя.
НАТАЛЯ: Там кажуть, скоріше потрібно створити товариство для допомоги погорільцям. Що ж? Чудова думка. Взагалі потрібно допомагати бідним людям, це обов’язок багатих. Бобик і Софійка сплять собі, сплять, ніби нічого й не трапилося. У нас так багато народу всюди, куди не подайся, повна хата. Тепер у місті інфлюенца, боюся, щоб діти не підхопили.
ОЛЬГА (не слухаючи її): У цій кімнаті не видно пожежі, тут спокійно...
НАТАЛЯ: Так... Я, мабуть, розпатлана. (Перед дзеркалом.) Кажуть, я погладшала... і неправда! Нітрохи! А Марійка спить, втомилася, бідна... (До Анфіси холодно.) При мені не смій сидіти! Встань! Іди звідси!
Анфіса йде; пауза.
НАТАЛЯ: І навіщо ти тримаєш цю стару, не доберу!
ОЛЬГА (оторопівши): Даруй, я теж не второпаю...
НАТАЛЯ: Не потрібна вона тут. Вона селянка, має в селі мешкати... Що за дитячі пустощі! Я люблю в будинку порядок! Зайвих не мусить бути в будинку. (Гладить її по щоці.) Ти, бідолаха, втомилася! Втомилася наша начальниця! А коли моя Софійка виросте і вступить до гімназії, я тебе боятимуся.
ОЛЬГА: Не буду я начальницею.
НАТАЛЯ: Тебе оберуть, Оленько. Це вирішено.
ОЛЬГА: Я відмовлюся. Не можу... Це мені не до снаги... (П’є воду.) Ти зараз так грубо обійшлася з нянею... Даруй, я не в змозі стерпіти... в очах потемніло...
НАТАЛЯ (занепокоєно): Даруй, Оленько, перепрошую... Я не хотіла тебе засмучувати.
Марія підводиться, бере подушку й іде, сердита.
ОЛЬГА: Збагни, мила... нас виховано, можливо, дивно, але я не терплю цього. Подібне ставлення гнітить мене, я захворюю... я просто занепадаю духом!
НАТАЛЯ: Даруй, пробач... (Цілує її.)
ОЛЬГА: Будь-яка, навіть найменша грубість, неделікатно сказане слово зачіпає мене...
НАТАЛЯ: Я часто кажу зайве, це правда, але погодься, моя мила, вона могла би мешкати в селі.
ОЛЬГА: Вона вже тридцять років у нас.
НАТАЛЯ: Але ж тепер вона не може працювати! Або я тебе не розумію, або ж ти не хочеш мене зрозуміти. Вона не здатна до праці, вона тільки спить або сидить.
ОЛЬГА: І нехай сидить.
НАТАЛЯ (здивовано): Як нехай сидить? Але ж вона прислуга. (Крізь сльози.) Я тебе не розумію, Олю. У мене нянька є, годувальниця є, у нас покоївка, куховарка... для чого ж нам ще ця стара? Для чого?
За сценою б’ють на сполох.
ОЛЬГА: Цієї ночі я постаріла на десять років.
НАТАЛЯ: Ми маємо все обговорити, Олю. Раз і назавжди... Ти в гімназії, я — вдома, у тебе навчання, у мене — господарство. І якщо я кажу щодо прислуги, то знаю, що кажу; я знаю, що ка-жу... І щоб завтра ж не було тут цієї старої злодійки, старої карги... (тупає ногами) цієї відьми!.. Не сміти мене дратувать! Не сміти! (Схаменувшись.) Справді, якщо ти не переберешся вниз, то ми завжди сваритимемося. Це жахливо.
Заходить Кулигін.
КУЛИГІН: Де Марійка? Нам час уже додому. Пожежа, кажуть, стихає. (Потягується.) Згорів тільки один квартал, а був вітер, спочатку здавалося, горить усе місто. (Сідає.) Стомився. О́ленько моя мила... Я часто думаю: якби не Марійка, то я з тобою одружився б, О́ленько. Ти дуже гарна... Замучився. (Прислухається.)
ОЛЬГА: Що?
КУЛИГІН: Наче зумисне, лікар запив, п’яний він жахливо. Наче зумисне! (Підводиться.) Ось він іде сюди, здається... Чуєте? Так, сюди... (Сміється.) Ото так, справді... я сховаюся. (Іде в куток до шафи.) Такий собі бешкетник.
ОЛЬГА: Два роки не пив, а тут раптом узяв і напився... (Іде з Наталею вглиб кімнати.)
Заходить Чебутикін; не хитаючись, як тверезий, проходить кімнатою, зупиняється, дивиться, потім підходить до рукомийника і починає мити руки.