ВЕРШИНІН: Приходжу сюди, а матір тут, кричить, сердиться.
Заходить Марія з подушкою і сідає на диван.
ВЕРШИНІН: І коли мої дівчатка стояли біля порога в одній білизні, босі, і вулиця була червоною від вогню, панувала страшна веремія, то я подумав, що щось схоже трапилося багато років тому, коли набіга́в несподівано ворог, грабував, підпалював... Тим часом, по суті , яка різниця між тим, що є і що було! А мине ще трохи часу, якихось двісті-триста років, і на наше теперішнє життя також дивитимуться і з острахом, і з насмішкою, все нинішнє вважатимуть і незграбним, і важким, і дуже незручним, і дивним. О, напевно, яке це буде життя, яке життя! (Сміється.) Даруйте, я знову зафілософствувався. Дозвольте продовжувати, панове. Мені страшенно хочеться філософствувати, такий маю нині настрій.
Пауза.
ВЕРШИНІН: Певно сплять усі. То я й кажу: яке це буде життя! Лишень уявіть... Ось таких, як ви, в місті наразі тільки троє, у наступних поколіннях — більше, дедалі більше і більше, і прийде час, коли все зміниться на ваш смак, житимуть по-вашому, а потім і ви застарієте, народяться ліпші за вас люди... (Сміється.) Сьогодні в мене якийсь особливий настрій. Хочеться жити достобіса... (Співає.) Любові всі віки покірні, її пориви доброчинні... (Сміється.)
МАРІЯ: Трам-там-там...
ВЕРШИНІН: Трам-там...
МАРІЯ: Тра-ра-ра?
ВЕРШИНІН: Тра-та-та. (Сміється.)
Заходить Федотик.
ФЕДОТИК (танцює): Погорів, погорів! Увесь повністю!
Сміх.
ІРИНА: Що за жарти. Все згоріло?
ФЕДОТИК (сміється): Усе повністю. Нічого не лишилося. І гітара згоріла, і фотографія згоріла, і всі мої листи... І хотів подарувати вам записну книжечку — теж згоріла.
Заходить Солоний.
ІРИНА: Ні, будь ласка, ідіть, Василю Васильовичу. Сюди не можна.
СОЛОНИЙ: Чому ж це барону можна, а мені не можна?
ВЕРШИНІН: Маю йти, справді. Як пожежа?
СОЛОНИЙ: Кажуть, ущухає. Ні, мені цілком дивно, чому це барону можна, а мені не можна? (Виймає флакон із парфумами і бризкає.)
ВЕРШИНІН: Трам-там-там.
МАРІЯ: Трам-там.
ВЕРШИНІН (сміється, до Солоного): Ходімо в залу.
СОЛОНИЙ: Гаразд, мось-пане, так і запишемо. Цю думку можна ґрунтовніше пояснити, та непокоюся, щоби гусаків не роздражнити... (Дивлячись на Тузенбаха.) Ціп, ціп, ціп... (Іде з Вершиніним і Федотиком.)
ІРИНА: Ото накурив цей Солоний... (Здивовано.) Барон спить! Бароне! Бароне!
ТУЗЕНБАХ (прокинувшись): Втомився я, однак... Цегельний завод... Це я не марю, а справді, скоро поїду на цегельний завод, почну працювати... Уже мав розмову. (До Ірини ніжно.) Ви така бліда, прекрасна, чарівна... Мені здається, ваша блідість прояснює темне повітря, як світло... Ви сумна, ви незадоволена життям... О, їдьмо зі мною, їдьмо працювати разом!
МАРІЯ: Миколо Львовичу, ходіть-но звідси.
ТУЗЕНБАХ (сміючись): Ви тут? Я не бачив. (Цілує Ірині руку.) Прощавайте, я піду... Я дивлюся на вас тепер, і згадую, як колись давно, у день ваших іменин, ви, бадьора, весела, говорили про радощі праці... І яким мені тоді ввижалося щасливим життя! Де воно? (Цілує руку.) У вас сльози на очах. Лягайте спати, вже світає... надходить ранок... Якби я мав дозвіл віддати за вас життя своє!
МАРІЯ: Миколо Львовичу, ходіть-но! Ну, справді...
ТУЗЕНБАХ: Іду... (Виходить.)
МАРІЯ (лягає): Ти спиш, Федоре?
КУЛИГІН: Га?
МАРІЯ: Ішов би додому.
КУЛИГІН: Мила моя Марійко, люба моя Марійко...
ІРИНА: Вона втомилася. Дав би їй відпочити, Федю.
КУЛИГІН: Зараз піду... Дружино моя хороша, славна... Люблю тебе, мою єдину...
МАРІЯ (сердито): Amo, amas, amat, amamus, amatis, amant[23].
КУЛИГІН (сміється): Ні, справді, вона дивовижна. Одружений я з тобою сім років, а здається, вінчалися лишень учора. Чесне слово. Ні, справді, ти дивовижна жінка. Я задоволений, я задоволений, я задоволений!
МАРІЯ: Набридло, набридло, набридло... (Встає і каже сидячи.) І от не виходить у мене з голови... Просто обурливо. Сидить цвяхом в голові, не можу мовчати. Я про Андрія... Заклав він цей будинок у банку, і всі гроші забрала його дружина, але ж будинок належить не йому одному, а нам чотирьом! Він має це знати, якщо він порядна людина.
КУЛИГІН: Обходить тебе, Марійко! Що тобі до того? Андрійко всюди заборгував, ну, і хай йому.
МАРІЯ: Це в будь-якому разі обурливо. (Лягає.)
КУЛИГІН: Ми з тобою не бідні. Я працюю, ходжу в гімназію, потім уроки даю... Я чесна людина. Проста... Omnia mea mecum porto[24], як-то кажуть.