МАРІЯ: Я нічого не потребую, але мене обурює несправедливість.
Пауза.
МАРІЯ: Іди, Федоре.
КУЛИГІН (цілує її): Ти втомилася, відпочинь з півгодинки, а я там посиджу, почекаю. Спи... (Іде.) Я задоволений, я задоволений, я задоволений. (Виходить.)
ІРИНА: Справді, як здрібнів наш Андрій, як він видихався і постарів біля цієї жінки! Колись готувався на професора, а вчора хвалився, що став, нарешті, членом земської управи. Він член управи, а Протопопов голова... Усе місто дзижчить, сміється, і тільки він один нічого не знає і не бачить... І ось всі побігли на пожежу, а він сидить у себе в кімнаті і ніяк не реагує. Тільки на скрипці грає. (Знервовано.) О, жахливо, жахливо, жахливо! (Плаче.) Я не можу, не можу вже цього терпіти!.. Не можу, не можу!..
Заходить Ольга, прибирає біля свого столика.
ІРИНА (голосно ридає): Викиньте мене, викиньте, я вже не можу!...
ОЛЬГА (злякавшись): Що з тобою, чого ти? Мила!
ІРИНА (ридаючи): Куди? Куди все пішло? Де воно? О, Боже мій, Боже мій! Я все забула, забула... У мене плутанина в голові... Я не пам’ятаю, як італійською вікно або ось стеля... Усе забуваю, а життя минає і ніколи не повернеться, ніколи, ніколи ми не виїдемо в Москву... Я бачу, що не виїдемо...
ОЛЬГА: Мила, мила...
ІРИНА (стримуючись): О, я нещасна... Не можу я працювати, не стану працювати. Годі, годі! Була телеграфісткою, тепер служу в міській управі й ненавиджу, зневажаю все, що тільки мені дають робити... Мені вже двадцять четвертий рік, працюю вже давно, і мозок висох, схудла, змарніла, постаріла, і нічого, нічого, ніякого задоволення, а час минає, і все здається, що віддаляєшся від справжнього прекрасного життя, відходиш дедалі, в якусь прірву. Я в розпачі, я в розпачі! І як я жива, як не вбила себе досі, не розумію...
ОЛЬГА: Не плач, моя дівчинко, не плач... Я страждаю.
ІРИНА: Я не плачу, не плачу... Годі... Ну, ось я вже не плачу. Годі... Годі!
ОЛЬГА: Мила, кажу тобі як сестра, як друг, якщо хочеш моєї поради, виходь за барона!
Ірина тихо плаче.
ОЛЬГА: Прецінь ти його поважаєш, високо цінуєш... Він, правда, негарний, але він такий порядний, чистий... Адже заміж виходять не з любові, а тільки для того, щоб виконати свій обов’язок. Я, принаймні, так думаю, і я вийшла би без любові. Хоч хто посватав би, все одно пішла б, аби порядна людина. Навіть за старого пішла б...
ІРИНА: Я все чекала, переїдемо до Москви, там мені стрінеться мій справжній, я мріяла про нього, любила... Однак виявилося, все дурниця, суцільна дурниця...
ОЛЬГА (обіймає сестру): Мила моя, прекрасна сестро, я все розумію: коли барон Микола Львович полишив військову службу і прийшов до нас у піджаку, то здався мені таким негарним, що я навіть заплакала... Він запитує: «Чого ви плачете?». Як я йому скажу?! Та якби Бог дав йому одружитися з тобою, то я була б щаслива. Адже тут інше, зовсім інше.
Наталя зі свічкою мовчки проходить через сцену з дверей праворуч у ті, що ліворуч.
МАРІЯ (сідає): Вона ходить так, ніби це вона підпалила.
ОЛЬГА: Ти, Марійко, нетямуща. Найнетямущіша в нашій родині це ти. Вибач, будь ласка.
Пауза.
МАРІЯ: Мені хочеться каятися, милі сестри. Нудиться душа моя. Покаюся вам і вже нікому, ніколи... Скажу цієї самої хвилини. (Тихо.) Це моя таємниця, але ви все маєте знати... Не можу мовчати...
Пауза.
МАРІЯ: Я люблю, люблю... Люблю цього мужчину... Ви його щойно бачили... Ну, та нехай. Одним словом, люблю Вершиніна...
ОЛЬГА (прямує до себе за ширму): Облиш це. Я все одно не чую.
МАРІЯ: Що ж робити! (Хапається за голову.) Він здавався мені спочатку дивним, потім я жаліла його... потім полюбила... полюбила з його голосом, його словами, нещастями, двома дівчатками...
ОЛЬГА (за ширмою): Я все одно не чую. Хоч які дурниці ти казатимеш, я все одно не чутиму.
МАРІЯ: Ох, нерозумна ти, Олю. Люблю — така, значить, доля моя. Значить, доля моя така... І він мене любить... Це все страшно. Так? Недобра ця річ? (Тягне Ірину за руку, притягує до себе.) О моя мила... Якось ми проживемо наше життя, що з нас стане... Коли читаєш роман якийсь, то здається, що все це старе, і все цілком збагненно, а як сама полюбиш, то і видно тобі, що ніхто нічого не знає і кожен мусить вирішувати сам за себе... Любі мої, сестри мої... Зізналася вам, надалі мовчатиму... Мовчатиму надалі, як гоголівський божевільний... мовчання... мовчання...