Пауза.
ІРИНА: Зараз приїде підвода за речами...
КУЛИГІН: Так то воно так, тільки якось усе це несерйозно. Одні тільки ідеї, а серйозного мало. Утім щиросердно бажаю тобі.
ЧЕБУТИКІН (розчулено): Славна моя, хороша... Золота моя... Далеко ви пішли, не наздоженеш вас. Залишився я позаду, точно перелітний птах, який постарів, не може летіти. Летіть, мої милі, летіть з Богом!
Пауза.
ЧЕБУТИКІН: Даремно, Федоре Іллічу, ви вуса собі зголили.
КУЛИГІН: Годі вам! (Зітхає.) Ось сьогодні підуть військові, і все знову стане, як було. Хоч що кажіть, Марійка хороша, чесна жінка, я її дуже люблю і дякую своїй долі. Доля в людей різна... Тут у акцизі служить якийсь Козирєв. Він навчався зі мною, його звільнили з п’ятого класу гімназії за те, що ніяк не міг зрозуміти ut consecutivum[26]. Нині він страшенно бідує, нездужає, і я, щойно перестріваю, кажу йому: «Здрастуй, ut consecutivum!». Так, каже, саме consecutivum... а сам кашляє. А мені ось усе життя щастить, я щасливий, ось маю навіть Станіслава другого ступеня і сам тепер викладаю іншим це ut consecutivum. Звичайно, я розумна людина, розумніший за багатьох, але щастя не в цьому...
У будинку грають на роялі «Молитву діви».
ІРИНА: А завтра ввечері я вже не чутиму цієї «Молитви діви», не стрічатимуся з Протопоповим...
Пауза.
ІРИНА: А Протопопов сидить там у вітальні; і сьогодні прийшов...
КУЛИГІН: Начальниця ще не приїхала?
У глибині сцени тихо проходить Марія, прогулюючись.
ІРИНА: Ні. За нею послали. Якби ви лишень знали, як мені важко мешкати тут одній, без Олі... Вона живе в гімназії; вона начальниця, цілий день зайнята справою, а я одна, мені нудно, ні́чого робити, і ненависна кімната, в якій живу... Я так і вирішила: якщо мені не судилося бути в Москві, то хай так і буде. Значить, доля. Нічим не зарадиш... На все воля Божа, це правда. Микола Львович мені освідчився... Що ж? Зважила і зважилася. Він хороша людина, дивно навіть, такий хороший... І в мене раптом наче крила виросли на душі, я повеселішала, стало мені легко і знову захотілося працювати, працювати... Тільки ось учора трапилося щось, якась таїна нависла наді мною...
ЧЕБУТИКІН: Хіцехіцуя. Нісенітниця.
НАТАЛЯ (у вікно): Начальниця!
КУЛИГІН: Приїхала начальниця. Ходімо.
Ідуть з Іриною до будинку.
ЧЕБУТИКІН (читає газету і тихо наспівує): Та-ра-ра... Бумбія... сиджу на тумбі я...
Марія підходить; у глибині Андрій провозить візочок.
МАРІЯ: Сидить собі тут, сидить...
ЧЕБУТИКІН: А що?
МАРІЯ (сідає): Нічого...
Пауза.
МАРІЯ: Ви любили мою матір?
ЧЕБУТИКІН: Дуже.
МАРІЯ: А вона вас?
ЧЕБУТИКІН (по паузі): Цього я вже не пам’ятаю.
МАРІЯ: Мій тут? Так якось наша куховарка Марфа казала про свого городового: мій. Мій тут?
ЧЕБУТИКІН: Немає ще.
МАРІЯ: Коли береш щастя уривочками, по шматочках, потім його втрачаєш, як я, то потроху грубшаєш, стаєш злющою. (Показує собі на груди.) Ось тут у мене кипить... (Дивлячись на брата Андрія, який провозить візочка.) Ось Андрій наш, братик... Усі надії пропали. Тисячі народу піднімали дзвін, витрачено багато праці і грошей, а він раптом упав і розбився. Зненацька, ні з того, ні з сього. Так і Андрій...
АНДРІЙ: І коли, нарешті, в будинку заспокояться. Така веремія.
ЧЕБУТИКІН: Скоро. (Дивиться на годинник, потім заводить його; годинник б’є.) У мене годинник старовинний, з боєм... Перша, друга і п’ята батарея підуть рівно о першій годині.
Пауза.
ЧЕБУТИКІН: А я завтра.
АНДРІЙ: Назавжди?
ЧЕБУТИКІН: Не знаю. Може, через рік повернуся. Хоча біс його знає... Байдуже...
Чутно, як десь далеко грають на арфі і скрипці.
АНДРІЙ: Спорожніє місто. Точно його ковпаком накриють.
Пауза.
АНДРІЙ: Щось трапилося вчора біля театру; всі подейкують, а я не знаю.
ЧЕБУТИКІН: Нічого. Дурниці. Солоний став чіплятися до барона, а той розлютився і образив його, і вийшло так зрештою, що Солоний зобов’язаний був викликати його на дуель. (Дивиться на годинник.) Час уже, здається, вже... О пів на першу, в казеннім гаю, ось у тім, що звідси видно за річкою... Піф-паф. (Сміється.) Солоний уявляє, що він Лермонтов, і навіть вірші пише. Ось жарти жартами, а вже у нього третя дуель.