МАРІЯ: У кого?
ЧЕБУТИКІН: У Солоного.
МАРІЯ: А в барона?
ЧЕБУТИКІН: Що в барона?
Пауза.
МАРІЯ: У голові у мене плутанина... Усе таки, я кажу, не слід їм дозволяти. Він може поранити барона або навіть убити.
ЧЕБУТИКІН: Барон хороша людина, але одним бароном більше, одним менше — не все одно? Нехай! Усе одно!
За садом крик: «Ау! Гоп-гоп!».
ЧЕБУТИКІН: Зажди. Це Скворцов кричить, секундант. У човні сидить.
Пауза.
АНДРІЙ: Як на мене, і брати участь у дуелі, і бути присутнім на ній, хай навіть лікарем, просто аморально.
ЧЕБУТИКІН: Це тільки здається... Нічого немає на світі, нас немає, ми не існуємо, а тільки здається, що існуємо... І чи не все одно!
МАРІЯ: Так ось цілий день белькочуть, белькочуть... (Іде.) Живеш у такому кліматі, гляди, сніг піде, а тут іще ці розмови... (Зупиняючись.) Я не піду в будинок, я не можу туди ходити... Коли прийде Вершинін, скажете мені... (Прямує алеєю.) А вже летять перелітні птахи... (Дивиться вгору.) Лебеді або гуси... Любі мої, щасливі мої... (Виходить.)
АНДРІЙ: Спорожніє наш будинок. Поїдуть офіцери, поїдете ви, сестра заміж вийде, і залишуся в будинку я один.
ЧЕБУТИКІН: А жона?
Заходить з паперами Ферапонт.
АНДРІЙ: Жона є жона. Вона чесна, порядна, ну, добра, але в ній є при всьому тому дещо, що занижує її до дрібної, сліпої, отакої шершавої тварини. У всякому разі, вона не людина. Кажу вам як другу, єдиній людині, якій можу відкрити свою душу. Я люблю Наталю, це так, та іноді вона мені здається дивно вульгарною, і тоді я гублюся, не розумію, за що, чому я так люблю її або, принаймні, любив...
ЧЕБУТИКІН (підводиться): Я, брате, завтра їду, може, ніколи не побачимося, то ось тобі моя порада. Знаєш, одягни шапку, візьми в руки палицю й іди... іди й іди, іди без оглядки. І що далі підеш, то ліпше.
Солоний проходить до глибини сцени з двома офіцерами; побачивши Чебутикіна, повертає до нього; офіцери прямують далі.
СОЛОНИЙ: Лікарю, вже час! Уже пів на першу. (Вітається з Андрієм.)
ЧЕБУТИКІН: Зараз. Набридли ви мені всі. (До Андрія.) Якщо хто спитає мене, Андрійку, то скажеш, я зараз... (Зітхає.) Охо-хо-хо!
СОЛОНИЙ: Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг. (Іде з ним.) Що ви крекчете, старий?
ЧЕБУТИКІН: Ну!
СОЛОНИЙ: Як здоров’ячко?
ЧЕБУТИКІН (сердито): Як масло коров’яче.
СОЛОНИЙ: Старий непокоїться даремно. Я дозволю собі трохи, я тільки підстрелю його, як вальдшнепа. (Виймає парфуми і бризкає на руки.) Ось вилив сьогодні цілий флакон, а вони дедалі тхнуть. Вони в мене пахнуть трупом.
Пауза.
СОЛОНИЙ: Так, мось-пане... Пам’ятаєте вірші? А він, бунтар, шукає бурі, неначе в бурях спокій є...
ЧЕБУТИКІН: Він зойкнути не встиг, як ведмідь його затяг в барліг. (Виходить із Солоним.)
Чути крики: «Гоп-гоп! Ау!».
Заходять Андрій і Ферапонт.
ФЕРАПОНТ: Папери підписати...
АНДРІЙ (нервово): Відчепися від мене! Відчепися! Благаю! (Виходить із візком.)
ФЕРАПОНТ: На те ж і папери, щоб їх підписувати. (Виходить у глибину сцени.)
Заходять Ірина і Тузенбах у солом’яному капелюсі, Кулигін проходить через сцену, кричачи: «Ау, Марійко, ау!».
ТУЗЕНБАХ: Це, здається, єдина людина в місті, яка радіє, що військові йдуть.
ІРИНА: Це зрозуміло.
Пауза.
ІРИНА: Наше місто спорожніє тепер.
ТУЗЕНБАХ (подивившись на годинник): Мила, я повернуся за мить.
ІРИНА: Куди ти?
ТУЗЕНБАХ: Мені потрібно в місто, потім... провести товаришів.
ІРИНА: Неправда... Миколо, чому ти такий неуважний сьогодні?
Пауза.
ІРИНА: Що вчора трапилося біля театру?
ТУЗЕНБАХ (нетерпеливий рух): Через годину я повернуся і знову буду з тобою. (Цілує їй руки.) Ненаглядна моя... (Вдивляється їй в обличчя.) Уже п’ять років минуло, як я люблю тебе, і все не можу звикнути, і ти здаєшся мені дедалі прекраснішою. Яке чарівне, чудове волосся! Які очі! Я заберу тебе завтра, ми працюватимемо, будемо багаті, мрії мої оживуть. Ти будеш щаслива. Тільки ось одне, тільки одне: ти мене не любиш!
ІРИНА: У цьому я безсильна! Я буду твоєю дружиною, і вірною, і покірною, але любові немає, як зарадити! (Плаче.) Я не любила ні разу в житті. О, я так мріяла про кохання, мрію вже давно, дні і ночі, але душа моя, як дорогий рояль, який замкнений і ключ втрачено.