Пауза.
ІРИНА: У тебе неспокійний погляд.
ТУЗЕНБАХ: Я не спав усю ніч. У моєму житті немає нічого такого страшного, що могло б налякати мене, і тільки цей втрачений ключ терзає мою душу, не дає мені спати. Скажи мені бодай щось.
Пауза.
ТУЗЕНБАХ: Скажи мені бодай щось…
ІРИНА: Що? Що? Довкруж усе таке таємниче, старі дерева стоять, мовчать... (Кладе голову йому на груди.)
ТУЗЕНБАХ: Скажи мені бодай щось.
ІРИНА: Що? Що сказати? Що?
ТУЗЕНБАХ: Бодай щось.
ІРИНА: Годі! Годі!
Пауза.
ТУЗЕНБАХ: Які дурниці, які безглузді дрібниці іноді набувають у житті ваги, раптом ні з того, ні з сього. Як і перше смієшся над ними, вважаєш дрібницями, і все одно йдеш і відчуваєш, що в тебе немає сил зупинитися. О, не говорімо про це! Мені весело. Я ніби вперше в житті бачу ці ялини, клени, берези, і все дивиться на мене з цікавістю і чекає. Які гарні дерева і, по суті, яким має бути біля них красивим життя!
Крик: «Ау! Гоп-гоп!».
ТУЗЕНБАХ: Маю йти, вже час... Ось дерево засохло, але все одно воно разом з іншими гойдається від вітру. Так, мені здається, якщо я і помру, то все одно братиму участь у житті так чи так. Прощавай, моя мила... (Цілує руки.) Твої папери, що ти мені дала, лежать у мене на столі, під календарем.
ІРИНА: І я з тобою піду.
ТУЗЕНБАХ (тривожно): Ні, ні! (Квапно йде, на алеї зупиняється.) Ірино!
ІРИНА: Що?
ТУЗЕНБАХ (не знаючи, що сказати): Я не пив сьогодні кави. Скажеш, щоб мені зварили... (Квапно йде.)
Ірина стоїть, замислившись, потім іде в глибину сцени і сідає на гойдалку. Заходить Андрій із візком, видно Ферапонта.
ФЕРАПОНТ: Андрію Сергійовичу, папери то ж не мої, а казенні. Не я їх вигадав.
АНДРІЙ: О, де воно, куди подалося моє минуле, коли я був молодий, веселий, розумний, коли я мріяв і мислив витончено, коли сьогодення і майбутнє моє осявала надія? Чому ми, ледь почавши жити, стаємо нудними, сірими, нецікавими, ледачими, байдужими, марними, нещасними... Місто наше існує вже двісті років, у ньому сто тисяч мешканців, і жодного, який не скидався б на інших, жодного подвижника ні в минулому, ні в сьогоденні, жодного вченого, жодного художника, ні хоч на дрібку прикметної людини, яка викликала б заздрість або пристрасне бажання наслідувати її. Тільки їдять, п’ють, сплять, по тому вмирають... народяться інші, і теж їдять, п’ють, сплять і, щоб не отупіти з нудьги, урізноманітнюють життя своє бридкою пліткою, горілкою, картярством, сутяжництвом, і дружини обманюють чоловіків, а чоловіки брешуть, удають, буцім нічого не помічають, нічого не чують, і чарівно вульгарний вплив гнітить дітей, і іскра Божа гасне в них, і вони стають такими само жалюгідними, схожими один на одного мерцями, як їхні отці й матері... (До Ферапонта, сердито.) Чого тобі?
ФЕРАПОНТ: Га? Папери підписати.
АНДРІЙ: Набрид ти мені.
ФЕРАПОНТ (подаючи папери): Зараз швейцар з казенної палати казав... Ніби, каже, взимку в Петербурзі мороз ушкварив за двісті градусів.
АНДРІЙ: Теперішнє огидне, та коли я думаю про майбутнє, то як добре! Стає так легко, так просторо; і вдалині пробивається світло, я бачу свободу, я бачу, як я і діти мої стаємо вільні від неробства, від квасу, від гуски з капустою, від пообіднього сну, від підлого дармоїдства...
ФЕРАПОНТ: Дві тисячі осіб померзло ніби. Народ, каже, жахався. Чи то в Петербурзі, чи то в Москві — не згадаю.
АНДРІЙ (охоплений ніжністю): Любі мої сестри, чудові мої сестри! (Крізь сльози.) Марійко, сестро моя...
НАТАЛЯ (у вікні): Хто тут розмовляє так гучно? Це ти, Андрійку? Софійку розбудиш. Il ne faut pas faire du bruit, la Sophie est dormee deia. Vous etes un ours[27]. (Розсердившись.) Якщо хочеш розмовляти, то віддай візка з дитиною комусь іншому. Ферапонте, візьми в пана візочок!
ФЕРАПОНТ: Слухаю. (Бере візочок.)
АНДРІЙ (зніяковіло): Я говорю тихо.
НАТАЛЯ (за вікном, пестячи свого хлопчика): Бобику! Пустун Бобик! Поганий Бобик!
АНДРІЙ (оглядаючи папери): Гаразд, перегляну і, що потрібно, підпишу, а ти занесеш знову до управи... (Іде до будинку, читаючи папери; Ферапонт везе візок.)
НАТАЛЯ (за вікном): Бобику, як звуть твою маму? Милий, милий! А це хто? Це тітка Оля. Скажи тітці: здрастуй, Олю!
Бродячі музиканти, чоловік і дівчина, грають на скрипці й арфі; з дому виходять Вершинін, Ольга й Анфіса і з хвилину слухають мовчки; підходить Ірина.