ІРИНА: Давайте посидимо разом, хоч помовчимо. Адже завтра я їду...
Пауза.
КУЛИГІН: Учора в третьому класі в одного хлопчика я відняв ось вуса і бороду... (Одягає вуса і бороду.) Схожий на вчителя німецької мови... (Сміється.) Чи не так? Смішні ці хлопчаки.
МАРІЯ: Справді схожий на вашого німця.
ОЛЬГА (сміється): Так.
Марія плаче.
ІРИНА: Годі, Марійко!
КУЛИГІН: Дуже схожий…
Заходить Наталя.
НАТАЛЯ (до покоївки): Що? З Софійкою посидить Протопопов, Михайло Іванович, а Бобика нехай покатає Андрій Сергійович. Ото клопоту з дітьми... (До Ірини.) Ірино, ти завтра їдеш — така прикрість. Залишся ще бодай на тиждень. (Побачивши Кулигіна, скрикує; той сміється і знімає вуса і бороду.) А хай вам, злякали! (До Ірини.) Я до тебе звикла, і розлучитися з тобою, гадаєш, мені буде легко? До твоєї кімнати я накажу переселити Андрія з його скрипкою — нехай там пиляє! — а до його кімнати ми помістимо Софійку. Дивовижна, чудова дитина! Що за дівчаточко! Сьогодні вона подивилася на мене своїми оченятами і — «мама»!
КУЛИГІН: Прекрасна дитина, це правда.
НАТАЛЯ: Отже, завтра я вже одна тут. (Зітхає.) Накажу насамперед зрубати цю ялинову алею, потім ось цей клен. Вечорами він такий страшний, негарний... (До Ірини.) Мила, зовсім не личить тобі цей пояс... Це несмак. Варто щось світленьке. І тут усюди я накажу насадити квіточок, квіточок, і буде запах... (Строго.) Навіщо тут на лаві валяється виделка? (Проходячи до будинку, до покоївки.) Навіщо тут на лаві валяється виделка, я запитую? (Кричить.) Мовчати!
КУЛИГІН: Розійшлася!
За сценою музика грає марш; усі слухають.
ОЛЬГА: Ідуть.
Заходить Чебутикін.
МАРІЯ: Ідуть наші. Ну, що ж... Щасливої їм дороги! (До чоловікова.) Час додому... Де мій капелюх і тальма...
КУЛИГІН: Я до будинку відніс... Принесу зараз. (Іде до будинку.)
ОЛЬГА: Так, тепер можна по домівках. Уже час.
ЧЕБУТИКІН: Ольго Сергіївно!
ОЛЬГА: Що?
Пауза.
ОЛЬГА: Що?
ЧЕБУТИКІН: Нічого... Не знаю, як сказати вам... (Шепоче їй на вухо.)
ОЛЬГА (перелякано): Це неможливо!
ЧЕБУТИКІН: Так... така історія... Стомився я, замучився, уже не хочу говорити... (Розпачливо.) Утім байдуже!
МАРІЯ: Що трапилося?
ОЛЬГА (обіймає Ірину): Жахливий сьогодні день... Я не знаю, як тобі сказати, моя люба...
ІРИНА: Що? Кажіть мерщій: що? Заради Бога! (Плаче.)
ЧЕБУТИКІН: Зараз на дуелі вбито барона.
ІРИНА: Я знала, я знала...
ЧЕБУТИКІН (у глибині сцени сідає на лаву): Стомився... (Виймає з кишені газету.) Нехай поплачуть... (Тихо наспівує.) Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я... Хіба не байдуже!
Три сестри стоять, притиснувшись одна до одної.
МАРІЯ: О, як грає музика! Вони йдуть від нас, один пішов зовсім, зовсім назавжди, ми залишимося одні, щоб почати наше життя знову. Треба жити... Треба жити...
ІРИНА (кладе голову на груди Ользі): Прийде час, усі дізнаються, навіщо все це, для чого ці страждання, ніяких не буде таємниць, а поки треба жити... треба працювати, тільки працювати! Завтра я поїду одна, вчителюватиму в школі й усе своє життя віддам тим, кому воно, можливо, потрібне. Нині осінь, скоро настане зима, засипле снігом, а я працюватиму, працюватиму...
ОЛЬГА (обіймає обох сестер): Музика грає так весело, бадьоро, і хочеться жити! О Боже мій! Мине час, і ми підемо навіки, нас забудуть, забудуть наші обличчя, голоси і скільки нас було, але страждання наші перейдуть у радість для тих, хто житиме після нас, щастя і мир настануть на Землі, і пом’януть добрим словом і благословлять тих, хто живе нині. О, милі сестри, життя наше ще не скінчилося. Житимемо! Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще трохи, і ми дізнаємося, навіщо ми живемо, навіщо страждаємо... Лишень знати б, лишень знати б!
Музика грає дедалі тихіше й тихіше; Кулигін, веселий, усміхнений, несе капелюх і тальму, Андрій везе іншого візочка, в якому сидить Бобик.
ЧЕБУТИКІН (тихо наспівує): Та-ра-ра… Бумбія... сиджу на тумбі я... (Читає газету.) Байдуже! Все одно!
ОЛЬГА: Лишень знати б, лишень знати б!
Завіса
1900
Вишневий сад
Комедія в чотирьох діях