Дійові особи:
РАНЕВСЬКА ЛЮБОВ АНДРІЇВНА — поміщиця
АНЯ — її донька, 17 років
ВАРЯ — її прийомна донька, 24 роки
ГАЄВ ЛЕОНІД АНДРІЙОВИЧ — брат Раневської
ЛОПАХІН ЄРМОЛАЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ — купець
ТРОФІМОВ ПЕТРО СЕРГІЙОВИЧ — студент
СИМЕОНОВ-ПИЩИК БОРИС БОРИСОВИЧ — поміщик
ШАРЛОТТА ІВАНІВНА — гувернантка
ЄПІХОДОВ СЕМЕН ПАНТЕЛЕЙМОНОВИЧ — конторник
ДУНЯ — покоївка
ФІРС — лакей, старий 87 років
ЯША — молодий лакей
ПЕРЕХОЖИЙ
НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ
ПОШТОВИЙ ЧИНОВНИК
ГОСТІ, СЛУЖКИ
Дія відбувається в маєтку Л. А. Раневської.
Дія перша
Кімната, яку й досі називають дитячою. Одні з дверей ведуть до кімнати Ані. Світанок, скоро зійде сонце. Уже травень, цвітуть вишневі дерева, але в саду прохолодно, ранок. Вікна в кімнаті зачинені.
Заходять Дуня зі свічкою і Лопахін з книжкою в руці.
ЛОПАХІН: Прибув потяг, слава Богу. Котра година?
ДУНЯ: Скоро друга. (Гасить свічку.) Уже світло.
ЛОПАХІН: На скільки ж це запізнився потяг? Години на дві щонайменше. (Позіхає і потягується.) Я теж молодець, ото цілковитий бовдур! Навмисно приїхав сюди, щоб на станції стрінути, і ото проспав... Сидячи заснув. Прикро... Хоч би ти мене розбудила.
ДУНЯ: Я думала, що ви поїхали. (Прислухається.) Ось, здається, вже їдуть.
ЛОПАХІН (прислухається): Ні... Багаж отримати, те та се...
Пауза.
ЛОПАХІН: Любов Андріївна мешкала за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона нині стала... Хороша вона людина. Легка, проста людина. Пам’ятаю, коли я був хлопчиною років п’ятнадцяти, батько мій покійний — він тоді тут на селі у крамниці торгував — ударив мене по обличчю кулаком, кров пішла носом... Ми тоді разом прийшли чогось у двір, і він напідпитку був. Любов Андріївна, як зараз пам’ятаю, ще молоденька, така худенька, підвела мене до вмивальника, ось у цій самій кімнаті, у дитячій. «Не плач, каже, мужичок, до весілля заживе...»
Пауза.
ЛОПАХІН: Мужичок... Батько мій, правда, мужик був, а я ось у білій жилетці, жовтих черевиках. Зі свинячим рилом у калашний ряд... Хіба що ось багатий, грошей чимало, а якщо подумати і розібратися, то мужик мужиком... (Гортає книжку.) Читав ось книжку і нічого не второпав. Читав і заснув.
Пауза.
ДУНЯ: А собаки всю ніч не спали, чують, що господарі їдуть.
ЛОПАХІН: Що ти, Дуню, така...
ДУНЯ: Руки тремтять. Я знепритомнію.
ЛОПАХІН: Дуже вже ти ніжна, Дуню. І одягаєшся, як панянка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам’ятати.
Заходить Єпіходов з букетом: він у піджаку і в яскраво вичищених чоботях, які сильно риплять; зайшовши, він упускає букет.
ЄПІХОДОВ (піднімає букет): Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає букет Дуні.)
ЛОПАХІН: І квасу мені принесеш.
ДУНЯ: Слухаю. (Виходить.)
ЄПІХОДОВ: Нині ранок, морозу три градуси, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає.) Не можу. Наш клімат не може сприяти аж ніяк. Ось, Єрмолаю Олексійовичу, дозвольте вам зауважити, придбав я собі третього дня чоботи, а вони, смію вас запевнити, риплять так, що аж терпець уривається. Чим би змастити?
ЛОПАХІН: Відчепися. Набрид.
ЄПІХОДОВ: Щодня трапляється зі мною якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюся.
Заходить Дуня, подає Лопахіну квас.
ЄПІХОДОВ: Я піду. (Натикається на стілець, який падає.) Ось... (Ніби тріумфуючи.) Ось бачите, даруйте на слові, який трапунок, між іншим... Це просто навіть чудово! (Виходить.)
ДУНЯ: А мені, Єрмолаю Олексійовичу, відкриюся, Єпіходов освідчився.
ЛОПАХІН: А!
ДУНЯ: Не знаю, як бути... Людина він сумирна, а тільки іноді як почне говорити, нічого не добереш. І добре, і чуттєво, тільки незрозуміло. Мені він ніби й подобається. Він мене любить нестямно. Людина він нещаслива, щодня та й щось. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя...
ЛОПАХІН (прислухається): Ось, здається, їдуть...
ДУНЯ: Їдуть! Що ж це зі мною... похолола вся.
ЛОПАХІН: Їдуть, справді. Ходімо стрічати. Чи впізнає вона мене? П’ять років не бачилися.
ДУНЯ (схвильовано): Я зараз упаду... Ах, упаду!
Чутно, як до будинку під’їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуня швидко йдуть. Сцена порожня. У сусідніх кімнатах здіймається веремія. Через сцену, спираючись на костур, квапливо проходить Фірс, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї й у високому капелюсі; щось белькоче сам до себе, але жодного слова розібрати не можна. Галас за сценою стає дедалі гучнішим. Голос: «Ось ходімо тут...». Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна з песиком на ланцюжку, одягнені по-дорожньому. Варя в пальто й хустці, Гаєв, Симеонов-Пищик, Лопахін, Дуня з клунком і парасолькою, служки з речами — усі йдуть через кімнату.