АНЯ: Ходімо тут. Ти, мамо, пам’ятаєш, що це за кімната?
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (радісно, крізь сльози): Дитяча!
ВАРЯ: Як холодно, у мене руки задубіли. (До Любові Андріївни.) Ваші кімнати, біла й бузкова, такими й зосталися, матусю.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дитяча, мила моя, чудова кімната... Я тут спала, коли була маленькою... (Плаче.) І тепер я наче маленька... (Цілує брата, Варю, потім знову брата.) А Варя як і раніше все така сама, на черницю схожа. І Дуню я впізнала... (Цілує Дуню.)
ГАЄВ: Потяг запізнився на дві години. Як вам? Що за порядки?
ШАРЛОТТА (до Пищика): Мій песик і горіхами ласує.
ПИЩИК (здивовано): Ти ба!
Виходять усі, крім Ані й Дуні.
ДУНЯ: Ох і довго ж чекали ми... (Знімає з Ані пальто, капелюх.)
АНЯ: Я не спала в дорозі чотири ночі... нині змерзла дуже.
ДУНЯ: Ви поїхали під час Великого посту, тоді був сніг, був мороз, а тепер? Мила моя! (Сміється, цілує її.) Ох і довго ж чекали ми на вас, радість моя, світе... Я скажу вам зараз, не можу стерпіти й хвилиночки...
АНЯ (мляво): Знову щось...
ДУНЯ: Конторник Єпіходов після Святої мені пропозицію зробив.
АНЯ: А в тебе одне на гадці... (Поправляючи волосся.) Я розгубила всі шпильки... (Вона дуже стомлена, навіть похитується.)
ДУНЯ: І не доберу, що й думати. Він мене любить, так любить!
АНЯ (дивиться на двері своєї кімнати, ніжно): Моя кімната, мої вікна, неначе я не їхала. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад... О, якби я могла заснути! Я не спала всю дорогу, млоїло мене занепокоєння.
ДУНЯ: Передвчора Петро Сергійович приїхали.
АНЯ (радісно): Петрусь!
ДУНЯ: У лазні сплять, там і замешкують. Боюся, кажуть, утруднити. (Глянувши на свого кишенькового годинника.) Варто їх розбудити б, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.
Заходить Варя, на поясі в неї в’язка ключів.
ВАРЯ: Дуню, каву мерщій... Матуся кави просить.
ДУНЯ: Хвилиночку. (Виходить.)
ВАРЯ: Ну слава Богу, приїхали. Знову ти вдома. (Голублячись.) Серденько моє приїхало! Красуня приїхала!
АНЯ: Натерпілася я.
ВАРЯ: Уявляю!
АНЯ: Виїхала я на Страсному тижні, тоді було холодно. Шарлотта всю дорогу теревенить, показує фокуси. І навіщо ти нав’язала мені Шарлотту...
ВАРЯ: Не можна ж тобі одній їхати, серденько. У сімнадцять років!
АНЯ: Приїжджаємо в Париж, там холодно, сніг. Французькою я володію жахливо. Мама живе на п’ятому поверсі, приходжу до неї, у неї якісь французи, пані, старий патер із книжкою, і накурено, незатишно. Мені раптом стало шкода мами, так шкода, я обняла її голову, стиснула руками і не можу випустити. Мама потім все голубилася, плакала...
ВАРЯ (крізь сльози): Не кажи, не кажи...
АНЯ: Дачу свою неподалік Ментони вона вже збула, у неї нічого не лишилося, нічогісінько. У мене теж не залишилося ні копійки, ледь дісталися. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона вимагає найдорожче і на чай лакеям дає по рублю. Шарлотта теж. Яша теж вимагає собі порцію, просто жах. Адже в мами лакей Яша, ми привезли його сюди...
ВАРЯ: Бачила негідника.
АНЯ: Ну що, як воно? Заплатили відсотки?
ВАРЯ: Та де там.
АНЯ: Боже мій, Боже мій...
ВАРЯ: У серпні продаватимуть маєток...
АНЯ: Боже мій…
ЛОПАХІН (зазирає в двері і мукає): Ме-е-е... (Виходить.)
ВАРЯ (крізь сльози): Ось так би і всипала йому... (Погрожує кулаком.)
АНЯ (обіймає Варю, тихо): Варю, він зробив пропозицію? (Варя хитає головою.) Адже він тебе любить... Чому ви не відкриєтеся, на що чекаєте?
ВАРЯ: Я так думаю, нічого в нас не складеться. У нього справ багато, йому не до мене... і уваги не звертає. А хай йому, важко мені його бачити... Усі базікають про наше весілля, усі вітають, а насправді нічого немає, усе як сон... (Іншим тоном.) У тебе брошка ніби як бджілка.