АНЯ (сумно): Це мама купила. (Прямує у свою кімнату, каже весело, по-дитячому.) А в Парижі я на повітряній кулі літала!
ВАРЯ: Серденько моє приїхало! Красуня приїхала!
Дуня вже повернулася з кавником і готує каву.
ВАРЯ (стоїть біля дверей): Ходжу я, серденько, цільний день по господарству й усе мрію. Видати б тебе за багатія, і я тоді була би спокійною, пішла б собі в пустинь, потім до Києва... до Москви, і так усе ходила би святими місцями... Ходила б і ходила. Суціль добре!..
АНЯ: Пташки співають у саду. Котра нині година?
ВАРЯ: Певно, третя. Тобі час спати, серденько. (Заходячи в кімнату до Ані.) Суціль добро!
Заходить Яша з пледом, дорожньою сумочкою.
ЯША (йде через сцену, делікатно): Тут можна пройти, мось-..?
ДУНЯ: І не впізнаєш вас, Яшо. Який ви стали за кордоном.
ЯША: Гм... А ви хто?
ДУНЯ: Коли ви їхали звідси, я була такою собі... (Показує від підлоги.) Дуня, Федора Козоїдова донька. Ви не пам’ятаєте!
ЯША: Гм... Огірочок! (Озирається і обіймає її; вона скрикує й упускає блюдечко. Яша швидко йде.)
ВАРЯ (у дверях, незадоволеним голосом): Що таке?
ДУНЯ (крізь сльози): Блюдечко розбила...
ВАРЯ: Це на добро.
АНЯ (вийшовши зі своєї кімнати): Варто маму попередити б: Петрусь тут...
ВАРЯ: Я наказала його не будити.
АНЯ (задумливо): Шість років як помер батько, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семирічний хлопчик. Мама не стерпіла, пішла, подалася не озираючись... (Здригається.) Як я її розумію, якби вона знала!
Пауза.
АНЯ: А Петрусь Трофімов був Гришиним учителем, він може нагадати...
Заходить Фірс, він у піджаку і білому жилеті.
ФІРС (прямує до кавника, заклопотано): Пані тут їстимуть... (Одягає білі рукавички.) Готова кавуся? (Суворо до Дуні.) Ти! А вершки?
ДУНЯ: Ах, Боже мій... (Швидко йде.)
ФІРС (клопоче біля кавника): Ото недолуге... (Бурмоче про себе.) Приїхали з Парижа... І пан колись їздив до Парижа... кіньми... (Сміється.)
ВАРЯ: Фірсе, про що ти?
ФІРС: Чого бажаєте? (Радісно.) Пані моя приїхала! Дочекався! Тепер хоч і померти... (Плаче з радості.)
Заходять Любов Андріївна, Гаєв, Лопахін і Симеонов-Пищик; Симеонов-Пищик у чумарці з тонкого сукна і шароварах. Гаєв, заходячи, руками і тулубом робить рухи, ніби грає на більярді.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Як це? Дай-но згадати... Жовтого в кут! Дуплет у середину!
ГАЄВ: Ріжу в кут! Колись ми з тобою, сестро, спали ось у цій самій кімнаті, а нині мені вже п’ятдесят один рік, хоч як це дивно...
ЛОПАХІН: Так, час іде.
ГАЄВ: Кого?
ЛОПАХІН: Час, кажу, йде.
ГАЄВ: А тут пачулями пахне.
АНЯ: Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ненаглядне дитятко моє. (Цілує їй руки.) Ти рада, що вже вдома? Я ніяк не опам’ятаюся.
АНЯ: Бувай, дядьку.
ГАЄВ (цілує їй обличчя, руки): Господь з тобою. Як ти схожа на матір! (Сестрі.) Ти, Любо, в її роки була така само.
Аня подає руку Лопахіну і Пищику, йде і зачиняє за собою двері.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вона стомилася дуже.
ПИЩИК: Шлях, мабуть, довгий.
ВАРЯ (Лопахіну і Пищику): Що ж, панове? Третя година, варто і честь знати.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сміється): Ти все така ж, Варю. (Притягує її до себе і цілує.) Ось вип’ю кави, тоді всі підемо.
Фірс мостить їй під ноги подушечку.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дякую, рідний. Я звикла до кави. П’ю її і вдень, і вночі. Спасибі, мій дідусю. (Цілує Фірса.)
ВАРЯ: Погляну, чи всі речі привезли... (Виходить.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Невже я сиджу? (Сміється.) Так хочу стрибати, розмахувати руками. (Закриває обличчя долонями.) А раптом я сплю! Бачить Бог, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не могла дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози.) Утім треба пити каву. Спасибі тобі, Фірсе, спасибі, мій дідусю. Я так рада, що ти ще живий.
ФІРС: Позавчора.
ГАЄВ: Він недочуває.
ЛОПАХІН: Мені зараз, о п’ятій годині ранку, до Харкова їхати. Така прикрість! Хотілося подивитися на вас, поговорити... Ви все така само чудова.
ПИЩИК (важко дихає): Навіть покращала... Одягнена по-паризькому... щоби вкрали мого воза й усі чотири колеса...