ТРЕПЛЬОВ (розлютившись, голосно): П’єсу скінчено! Досить! Завіса!
АРКАДІНА: Та чого ти сердишся?
ТРЕПЛЬОВ: Досить! Завіса! Подавай завісу! (Тупнувши ногою.) Завіса!
Завісу опускають.
ТРЕПЛЬОВ: Винен! Я не завбачив, що писати п’єси і грати на сцені може лише дехто обраний. Я порушив монополію! Мені... я... (Хоче ще щось сказати, але махає рукою і йде ліворуч.)
АРКАДІНА: Що з ним?
СОРІН: Ірино, не можна так, матінко, поводитися з молодим самолюбством.
АРКАДІНА: Що ж я йому сказала?
СОРІН: Ти його образила.
АРКАДІНА: Він сам попереджав, що це жарт, і я ставилася до його п’єси, як до жарту.
СОРІН: Одначе...
АРКАДІНА: Тепер виявляється, що він написав великий твір! Маєте, прошу! Тож улаштував він цей спектакль і начадив сірою не для жарту, а для демонстрації... Йому хотілося повчити нас, як треба писати і що потрібно грати. Зрештою це стає нудно. Ці постійні вилазки проти мене і шпильки, воля ваша, набриднуть будь-кому! Примхливий, самозакоханий хлопчак.
СОРІН: Він хотів зробити тобі приємність.
АРКАДІНА: Так? Однак він не вибрав якоїсь звичайної п’єси, а змусив нас прослухати цю декадентську маячня. Жартома я готова слухати і марення, але ж тут претензії на нові форми, на нову еру в мистецтві. Та як на мене, ніяких тут нових форм немає, а просто кепський характер.
ТРИГОРІН: Кожен пише так, як хоче і як може.
АРКАДІНА: Нехай він пише, як хоче і як може, тільки нехай залишить мене у спокої.
ДОРН: Юпітере, ти сердишся...
АРКАДІНА: Я не Юпітер, а жінка. (Запалює цигарку.) Я не серджуся, мені тільки прикро, що молода людина так нудно проводить час. Я не хотіла його образити.
МЕДВЕДЕНКО: Ніхто не має підстави відокремлювати дух від матерії, позаяк, можливо, самий дух є сукупність матеріальних атомів. (Жваво, до Тригоріна.) А ось, знаєте, описати б у п’єсі і потім зіграти на сцені, як живе наш брат — учитель. Важко, важко живеться!
АРКАДІНА: Це справедливо, але не говоритимемо ні про п’єси, ні про атоми. Вечір такий славний! Чуєте, панове, співають? (Прислухається.) Як добре!
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Це на тому березі.
Пауза.
АРКАДІНА (до Тригоріна): Сядьте поряд зі мною. Років десять-п’ятнадцять тому тут, на озері, музика і спів лунали безперервно майже щоночі. Тут на березі шість поміщицьких садиб. Пам’ятаю, сміх, шум, стрілянина, і все романи, романи... Jeune premier’ем[7] і кумиром усіх цих шести садиб був тоді ось, рекомендую (киває на Дорна), доктор Євген Сергійович. І нині він чарівний, але тоді був неперевершений. Однак мені починає докоряти сумління. За що я образила мого бідного хлопчика? Я неспокійна. (Голосно.) Костю! Сину! Костю!
МАРІЙКА: Я піду пошукаю його.
АРКАДІНА: Будь ласка, мила.
МАРІЙКА (іде ліворуч): Ау! Костянтине Гавриловичу!.. Ау! (Виходить.)
НІНА (виходячи з-за естради): Очевидно, продовження не буде, мені можна вийти. Вітаю! (Цілується з Аркадіною і Поліною Андріївною.)
СОРІН: Браво! Браво!
АРКАДІНА: Браво! Браво! Ми милувалися. З такою зовнішністю, з таким дивовижним голосом не можна, гріх сидіти в селі. У вас має бути талант. Чуєте? Ви зобов’язані податися на сцену!
НІНА: О, це моя мрія! (Зітхнувши.) Однак вона ніколи не здійсниться.
АРКАДІНА: Хто знає? Ось дозвольте вам представити: Тригорін, Борис Олексійович.
НІНА: Ах, я така рада... (Зніяковівши.) Я завжди вас читаю...
АРКАДІНА (саджаючи її біля себе): Не варто ніяковіти, мила. Він знаменитість, але в нього проста душа. Бачите, він сам засоромився.
ДОРН: Вважаю, тепер можна підняти завісу, а то моторошно.
ШАМРАЄВ (голосно): Якове, підніми-но, брате, завісу!
Завісу піднімають.
НІНА (до Тригоріна): А правда, дивна п’єса?
ТРИГОРІН: Я нічого не второпав. Утім дивився я з задоволенням. Ви так щиро грали. І декорація була прекрасна.
Пауза.
ТРИГОРІН: Певно, в цьому озері багато риби.
НІНА: Так.
ТРИГОРІН: Я полюбляю рибалити. Для мене немає більшої насолоди, як сидіти під вечір на березі і дивитися на поплавок.
НІНА: Проте, гадаю, хто випробував насолоду творчості, для того вже решта насолод не існує.
АРКАДІНА (сміючись): Не кажіть такого. Коли йому говорять гарні слова, то він провалюється.
ШАМРАЄВ: Пам’ятаю, в Москві в оперному театрі якось знаменитий Сильва взяв нижню до. А тим часом, мов зумисне, сидів на галереї бас із наших синодальних співочих, і раптом, лишень уявіть наше крайнє здивування, ми чуємо з галереї: «Браво, Сильво!» — цілою октавою нижче... Ось так (низьким баском): «Браво, Сильво...». Театр так і завмер.