ЛОПАХІН: Ваш брат, ось Леонід Андрійович, каже про мене, що я хам, я кулак, але мені рішуче все одно. Нехай собі. Хочу тільки, щоб ви мені вірили як перше, щоб ваші дивовижні, зворушливі очі дивилися на мене, як раніше. Боже милосердний! Мій батько був кріпаком у вашого діда і батька, але ви, власне ви, зробили для мене колись так багато, що я забув усе і люблю вас, як рідну... навіть дужче за рідну.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не можу всидіти, не в змозі. (Схоплюється і крокує туди-сюди вкрай зворушена.) Я не переживу цієї радості... Смійтеся наді мною, я дурна... Шафка моя рідна... (Цілує шафу.) Столик мій.
ГАЄВ: А без тебе тут няня померла.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сідає і п’є каву): Так, царство небесне. Мені писали.
ГАЄВ: І Анастасій помер. Петруньо Косий від мене пішов і тепер у місті у пристава мешкає. (Виймає з кишені коробку з цукерками, смокче.)
ПИЩИК: Донька моя, Дарочка... вам кланяється...
ЛОПАХІН: Так хочу сказати вам щось дуже приємне, веселе. (Глянувши на годинник.) Зараз поїду, розмовляти нíколи... ну, так я два-три слова. Вам уже відомо, вишневий сад ваш продають за борги, на двадцять друге серпня призначено торги, але ви не переймайтеся, моя люба, спіть спокійно, вихід є... Ось мій проект. Прошу уваги! Ваш маєток розташовано лишень за двадцять верст від міста, неподалік проклали залізницю, і якщо вишневий сад і землю по річці розбити на дачні ділянки і віддавати потім в оренду під дачі, то ви матимете щонайменше двадцять тисяч на рік доходу.
ГАЄВ: Даруйте, яка нісенітниця!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я вас не зовсім розумію, Єрмолаю Олексійовичу.
ЛОПАХІН: Ви братимете з дачників щонайменше по двадцять п’ять рублів на рік за десятину, і якщо нині оголосите, то, ручаюся чим завгодно, у вас до осені не залишиться жодного вільного клаптика, розберуть усе. Одним словом, вітаю, ви врятовані. Місцерозташування чудове, річка глибока. Тільки, звичайно, потрібно поприбирати, почистити, приміром, скажімо, знести всі старі споруди, ось цей будинок, геть негодний, вирубати старий вишневий сад...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вирубати? Милий мій, даруйте, ви нічого не розумієте. Якщо в усій губернії і є щось цікаве, навіть чудове, то це тільки наш вишневий сад.
ЛОПАХІН: Чудове в цьому саду тільки те, що він дуже великий. Вишня родить раз на два роки, та й тієї нікуди збути, ніхто не купує.
ГАЄВ: І в «Енциклопедичному словнику» згадують про цей сад.
ЛОПАХІН (глянувши на годинник): Якщо нічого не придумаємо і ні на чому не зійдемося, то двадцять другого серпня і вишневий сад, і все майно продаватимуть з аукціону. Вирішуйте! Іншого виходу немає, клянуся вам. Ні і ні.
ФІРС: За старих часів, років сорок-п’ятдесят тому, вишню сушили, мочили, маринували, варення варили, і, бувало...
ГАЄВ: Помовч, Фірсе.
ФІРС: І бувало, сушену вишню підводами відправляли до Москви і до Харкова. Грошей було! І сушена вишня тоді була м’яка, соковита, солодка, запашна... Спосіб тоді знали...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А де ж тепер цей спосіб?
ФІРС: Забули. Ніхто не пам’ятає.
ПИЩИК (Любові Андріївні): Що в Парижі? Як воно? Їли жаб?
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Крокодилів їла.
ПИЩИК: Ти ба...
ЛОПАХІН: Донині в селі були тільки пани і мужики, а тепер з’явилися ще дачники. Усі міста, навіть найменші, оточені тепер дачами. І можна сказати, дачник років через двадцять розмножиться неймовірно. Тепер він тільки чай п’є на балконі, але ж може статися, що на своїй одній десятині він займеться господарством, і тоді ваш вишневий сад стане щасливим, багатим, розкішним...
ГАЄВ (обурюючись): Яка нісенітниця!
Заходять Варя і Яша.
ВАРЯ: Тут, мамочко, вам дві телеграми. (Вибирає ключ і з дзвоном відмикає старовинну шафу.) Ось вони.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це з Парижа. (Рве телеграми, не прочитавши.) Із Парижем завершили...
ГАЄВ: А ти знаєш, Любо, скільки цій шафі років? Тиждень тому я висунув нижню шухляду, дивлюся, а там випалено цифри. Шафу зроблено рівно сто років тому. Як воно? Га? Можна було б ювілей відсвяткувати. Предмет неживий, а все-таки, як-не-як, книжкова шафа.
ПИЩИК (здивовано): Сто років... Ти ба!..
ГАЄВ: Так... Це річ... (Обмацавши шафу.) Дорога, вельмишановна шафо! Вітаю твоє існування, яке ось уже понад сто років було направлено до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний заклик до плідної роботи не слабшав протягом ста років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях нашого роду бадьорість, віру в ліпше майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і суспільної самосвідомості.