Пауза.
ЛОПАХІН: Так...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ти все такий само, Льоню.
ГАЄВ (трохи засоромлений): Від кулі праворуч у кут! Ріжу в середню!
ЛОПАХІН (подивившись на годинник): Ну, мені вже час.
ЯША (подає Любові Андріївні ліки): Може, візьмете пігулки зараз...
ПИЩИК: Не треба приймати медикаменти, наймиліша... від них ні шкоди, ні користі... Дайте-но сюди... вельмишановна. (Бере пігулки, висипає їх собі на долоню, дмухає на них, кладе до рота і запиває квасом.) Ось!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано): Та ви глузд втратили!
ПИЩИК: Усі пігулки прийняв.
ЛОПАХІН: Ото прірва.
Усі сміються.
ФІРС: Вони були в нас на Святій, піввідра огірків з’їли... (Бурмоче.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Про що це він?
ВАРЯ: Уже три роки так бурмоче. Ми звикли.
ЯША: Ветхі літа.
Шарлотта Іванівна в білій сукні, дуже худа, стягнута, з лорнеткою на поясі проходить через сцену.
ЛОПАХІН: Даруйте, Шарлотто Іванівно, я не встиг іще привітатися з вами. (Хоче поцілувати її руку.)
ШАРЛОТТА (забираючи руку): Якщо дозволити вам поцілувати руку, то потім ви побажаєте в лікоть, потім у плече...
ЛОПАХІН: Не щастить мені сьогодні.
Усі сміються.
ЛОПАХІН: Шарлотто Іванівно, покажіть фокус!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Шарлотто, покажіть фокус!
ШАРЛОТТА: Не варто. Я спати хочу. (Виходить.)
ЛОПАХІН: Через три тижні побачимося. (Цілує Любові Андріївні руку.) Наразі прощавайте. Пора. (До Гаєва.) До зустрічі, мось-пане. (Цілується з Пищиком.) До зустрічі, мось-... (Подає руку Варі, потім Фірсу і Яші.) Не хочу їхати. (До Любові Андріївни.) Якщо надумаєте щодо дач і вирішите, то повідомте, я випозичу тисяч п’ятдесят якось. Добряче подумайте.
ВАРЯ (сердито): Та йдіть уже нарешті!
ЛОПАХІН: Іду, іду... (Виходить.)
ГАЄВ: Хам. Утім, пардон... Варя виходить за нього заміж, це Варин женишок.
ВАРЯ: Не кажіть, дядечку, зайвого.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж, Варю, я дуже радітиму. Він гарна людина.
ПИЩИК: Людина, варто правду говорити... достойна... І моя Дарочка... теж каже, що... різне каже. (Хропе, але одразу ж прокидається.) А все-таки, вельмишановна, позичте мені... в борг двісті сорок рублів... завтра за заставною відсотки платити...
ВАРЯ (злякано): Нема, нема!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: У мене справді немає нічого.
ПИЩИК: Знайдуться. (Сміється.) Не вгаваю ніколи. Ось, думаю, вже все пропало, загинув, а луп, — залізниця моєю землею пройшла, і... мені заплатили. А там, гляди, ще щось трапиться не сьогодні-завтра... Двісті тисяч виграє Дарочка... у неї квиток є.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Кави випили, можна на спочинок.
ФІРС (чистить щіткою Гаєва, настановляє): Знову не ті штанці зодягли. І що мені з вами робити!
ВАРЯ (тихо): Аня спить. (Тихо відчиняє вікно.) Уже зійшло сонце, не холодно. Погляньте, матусю: які чудові дерева! Боже мій, повітря! Шпаки співають!
ГАЄВ (відчиняє інше вікно): Сад весь білий. Ти не забула, Любо? Ось ця довга алея йде прямо, прямо, точно протягнутий ремінь, вона виблискує в місячні ночі. Ти пам’ятаєш? Не забула?
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (дивиться у вікно на сад): О, моє дитинство, чистота моя! У цій дитячій кімнаті я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалося разом зі мною щоранку, і тоді він був таким самим, ніщо не змінилося. (Сміється від радості.) Увесь, увесь білий! О саде мій! Після темної похмурої осені і холодної зими знову ти молодий, повний щастя, ангели небес не покинули тебе... Якби зняти з грудей і з плечей моїх важкий камінь, якби я могла забути моє минуле!
ГАЄВ: Так, і сад продадуть за борги, хоч як це дивно...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Подивіться, покійна мама прямує садом... у білій сукні! (Сміється від радості.) Це вона.
ГАЄВ: Де?
ВАРЯ: Господь з вами, мамо.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Нікого немає, мені здалося. Праворуч, на розі до альтанки, біле деревце схилилося, схоже на жінку...
Заходить Трофімов у поношеному студентському мундирі, в окулярах.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який дивовижний сад! Біла піна квітів, блакитне небо...
ТРОФІМОВ: Любове Андріївно!
Вона озирнулася на нього.
ТРОФІМОВ: Я лишень поклонюся вам і негайно ж піду. (Гаряче цілує руку.) Маю наказ чекати до ранку, але мені забракло терпіння...
Любов Андріївна дивиться з подивом.