ЯША (віддає Любові Андріївні гаманець): Зараз піду. (Ледь стримується від сміху.) Цієї хвилини... (Виходить.)
ЛОПАХІН: Ваш маєток заміряється придбати багач Деріганов. На торги, кажуть, приїде сам особисто.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: А ви звідки чули?
ЛОПАХІН: У місті кажуть.
ГАЄВ: Ярославська тітонька обіцяла надіслати, а коли і скільки надішле, невідомо...
ЛОПАХІН: Скільки вона надішле? Тисяч сто? Двісті?
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну... Тисяч десять-п’ятнадцять, і на тому спасибі.
ЛОПАХІН: Даруйте, таких легковажних людей, як ви, панове, таких неділових, дивних, я ще не стрічав. Вам кажуть зрозумілою мовою, маєток ваш продають, а ви геть не розумієте.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж нам робити? Навчіть, га?
ЛОПАХІН: Я вас щодня вчу. Щодня я говорю все одне і те саме. І вишневий сад, і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробити це саме зараз, скоріше — аукціон незабаром! Зрозумійте! Раз остаточно вирішите, щоб були дачі, то грошей вам дадуть скільки завгодно, і вас тоді врятовано.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Дачі та дачники — це так низько, даруйте.
ГАЄВ: Абсолютно з тобою згоден.
ЛОПАХІН: Я або заридаю, або закричу, або знепритомнію. Не можу! Ви мене замучили! (До Гаєва.) Баба ви!
ГАЄВ: Кого?
ЛОПАХІН: Баба! (Хоче піти.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано): Ні, не йдіть, залишіться, голубчику. Прошу вас. Можливо, надумаємо щось!
ЛОПАХІН: Про що тут думати!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Не йдіть, прошу вас. З вами все одно веселіше...
Пауза.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я все чекаю чогось, начебто над нами має обвалитися будинок.
ГАЄВ (у глибокій задумі): Дуплет у кут... Круазе в середину...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Уже надто ми грішили...
ЛОПАХІН: Які у вас гріхи...
ГАЄВ (кладе до рота льодяник): Подейкують, що я весь свій статок проїв на льодяниках... (Сміється.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: О, мої гріхи... Я завжди смітила грошима без уґаву, як божевільна, і вийшла заміж за людину, яка робила одні тільки борги. Чоловік мій помер від шампанського, — він страшно пив, — і на нещастя я полюбила іншого, зійшлася, і саме тоді, — це було перше покарання, удар прямо в голову, — ось тут на річці... потонув мій хлопчик, і я подалася за кордон, зовсім подалася, щоб ніколи не повертатися, не бачити цієї річки... я закрила очі, бігла, себе не тямлячи, а він за мною... безжально, грубо. Придбала я дачу біля Ментони, прецінь він захворів там, і три роки я не знала спочинку ні вдень, ні вночі; хворий змучив мене, душа моя висохла. А тогоріч, коли дачу продали за борги, я поїхала до Парижа, і там він обібрав мене, кинув, зійшовся з іншою, я пробувала отруїтися... Так нерозумно, так соромно... І потягнуло раптом до Росії, на батьківщину, до дівчинки моєї... (Витирає сльози.) Господи, Господи, будь милостивий, прости мені гріхи мої! Не карай мене надалі! (Дістає з кишені телеграму.) Отримала сьогодні з Парижа... Перепрошує, благає повернутися... (Рве телеграму.) Немов десь музика. (Прислухається.)
ГАЄВ: Це наш знаний єврейський оркестр. Пам’ятаєш, чотири скрипки, флейта і контрабас.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Він іще існує? Його до нас закликати б якось, влаштувати вечір.
ЛОПАХІН (прислухається): Не чути... (Тихо наспівує.) «І за гроші русака німці офранцузять». (Сміється.) Яку я вчора п’єсу переглядав у театрі, дуже смішно.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: І, напевно, нічого немає смішного. Вам не п’єси переглядати, а дивитися б частіше на себе самих. Як ви всі сіро живете, як багато говорите непотрібного.
ЛОПАХІН: Це правда. Варто прямо сказати, життя в нас безглузда...
Пауза.
ЛОПАХІН: Мій тато був мужик, ідіот, нічого не розумів, мене не вчив, а тільки бив сп’яну, і все ціпком. По суті, і я такий само дурень та ідіот. Нічому не навчався, почерк у мене поганий, пишу я так, що від людей соромно, як курка лапою.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Одружитися вам потрібно, мій друже.
ЛОПАХІН: Так… Це правда.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: На нашій Варі б. Вона хороша дівчина.
ЛОПАХІН: Так.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вона в мене з простих, працює цілий день, а головне, вас любить. Та й вам давно подобається.
ЛОПАХІН: Що ж? Я не проти... Вона хороша дівчина.
Пауза.
ГАЄВ: Мені пропонують місце в банку. Шість тисяч на рік... Ти чула?
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Куди там! Сиди вже...
Заходить Фірс; він приніс пальто.
ФІРС (до Гаєва): Прошу, пане, надіти, а то сиро.
ГАЄВ (надягає пальто): Набрид ти, брате.