ФІРС: Нічого там... Вранці поїхали, не сказавши. (Оглядає його.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Як ти постарів, Фірсе!
ФІРС: Чого бажаєте?
ЛОПАХІН: Кажуть, ти постарів дуже!
ФІРС: Живу давно. Мене одружити збиралися, а вашого татуся ще на світі не було... (Сміється.) А воля вийшла, я вже старшим камердинером був. Тоді я не погодився на волю, залишився при панах...
Пауза.
ФІРС: І пам’ятаю, всі раді, а чому раді, і самі не знають.
ЛОПАХІН: Перше дуже добре було. Принаймні дерли.
ФІРС (не почувши): Отож бо. Мужики при панах, пани при мужиках, а тепер всі нарізно, не добереш нічого.
ГАЄВ: Помовч, Фірсе. Завтра мені потрібно в місто. Обіцяли познайомити з одним генералом, який може дати під вексель.
ЛОПАХІН: Нічого у вас не вийде. І не сплатите ви відсотків, будьте певні.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це він марить. Ніяких генералів немає.
Заходять Трофімов, Аня і Варя.
ГАЄВ: А ось і наші йдуть.
АНЯ: Мама сидить.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (ніжно): Іди, іди... Рідні мої... (Обіймаючи Аню і Варю.) Якби ви обидві знали, як я вас люблю. Сідайте поруч, ось так.
Усі сідають.
ЛОПАХІН: Наш одвічний студент усе з панянками ходить.
ТРОФІМОВ: Вас не обходить.
ЛОПАХІН: Йому п’ятдесят років скоро, а він усе ще студент.
ТРОФІМОВ: Облиште ваші дурні жарти.
ЛОПАХІН: Що ж ти, диваче, сердишся?
ТРОФІМОВ: А ти не чіпляйся.
ЛОПАХІН (сміється): Дозвольте у вас поцікавитися, що ви про мене думаєте?
ТРОФІМОВ: Я, Єрмолаю Олексійовичу, так думаю: ви багатій, будете скоро мільйонером. Ось як у сенсі обміну речовин потрібен хижий звір, який з’їдає все, що трапляється йому на шляху, так і ти потрібен.
Усі сміються.
ВАРЯ: Ви, Петю, розкажіть ліпше про планети.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ні, давайте продовжимо вчорашню розмову.
ТРОФІМОВ: Про що це?
ГАЄВ: Про горду людину.
ТРОФІМОВ: Ми вчора говорили довго, але не дійшли згоди. У гордій людині, на вашу думку, є щось містичне. Можливо, й ваша правда почасти, але якщо міркувати просто, без викрутасів, то яка там гордість, чи є в цьому сенс, якщо людина фізіологічно влаштована неважливо, якщо у своїй незмірній кількості вона груба, нерозумна, глибоко нещаслива. Варто припинити захоплюватися собою. Варто лишень працювати б.
ГАЄВ: Усе одно помреш.
ТРОФІМОВ: Хтозна? І що значить — помреш? Можливо, у людини сто почуттів і зі смертю гинуть тільки п’ять, відомих нам, а інші дев’яносто п’ять залишаються живими.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який ви розумний, Петю!..
ЛОПАХІН (іронічно): Пристрасть!
ТРОФІМОВ: Людство рухається вперед, удосконалюючи свої сили. Усе, що недосяжно для нього нині, колись стане близьким, зрозумілим, лишень треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину. У нас, у Росії, працюють наразі далеко не всі. Незмірна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки не здатна. Називають себе інтелігенцією, а прислузі кажуть «ти», з мужиками обходяться як з тваринами, вчаться погано, серйозно нічого не читають, анічогісінько не роблять, про науки тільки говорять, у мистецтві розуміють мало. Усі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом у всіх на очах робочі їдять жахливо, сплять без подушок, по тридцять, по сорок душ в одній кімнаті, всюди клопи, сморід, сирість, моральна нечистота... І, очевидно, всі хороші розмови в нас для того тільки, щоб відвести очі собі й іншим. Покажіть мені, де у нас дит’ясла, про які говорять так багато і часто, де читальні? Про них тільки в романах пишуть, на ділі ж їх немає зовсім. Є тільки бруд, вульгарність, азійщина... Я боюся і не люблю дуже серйозних фізіономій, боюся серйозних розмов. Ліпше помовчимо!
ЛОПАХІН: Знаєте, я встаю о п’ятій годині ранку, працюю з ранку до вечора, ну, у мене постійно гроші свої і чужі, і я бачу, які навколо люди. Треба тільки почати робити щось, щоб зрозуміти, як мало чесних, порядних людей. Іншим разом, коли не спиться, я думаю: Господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші обрії, і, живучи тут, ми самі мусимо по-справжньому бути велетнями...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Вам знадобилися велетні... Вони лишень у казках хороші, а так вони лякають.
У глибині сцени проходить Єпіходов і грає на гітарі.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (задумливо): Єпіходов іде...
АНЯ (задумливо): Єпіходов іде...
ГАЄВ: Сонце сіло, панове.
ТРОФІМОВ: Так.