ГАЄВ (неголосно, ніби декламуючи): О природо, чудова, ти виблискуєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю, поєднуєш у собі буття і смерть, ти оживляєш і руйнуєш...
ВАРЯ (благально): Дядечку!
АНЯ: Дядьку, ти знову!
ТРОФІМОВ: Ви ліпше жовтого в середину дуплетом.
ГАЄВ: Я мовчу, мовчу.
Усі сидять, задумалися. Тиша. Чутно тільки, як тихо бурмоче Фірс. Раптом лунає віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, завмираючий, сумний.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це що?
ЛОПАХІН: Не знаю. Десь далеко в шахтах зірвалася баддя. Проте десь дуже далеко.
ГАЄВ: А можливо, пташка якась... на кшталт чаплі.
ТРОФІМОВ: Або пугач...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (здригається): Неприємно чомусь.
Пауза.
ФІРС: Перед нещастям те саме було: і сова кричала, і самовар гудів без упину.
ГАЄВ: Перед яким нещастям?
ФІРС: Перед волею.
Пауза.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Знаєте, друзі, ходімо, вже вечоріє. (До Ані.) У тебе на очах сльози... Чого ти, дівчинко? (Обіймає її.)
АНЯ: Це так, мамо. Нічого.
ТРОФІМОВ: Хтось іде.
Показується Перехожий у білому заношеному кашкеті, в пальто; він злегка напідпитку.
ПЕРЕХОЖИЙ: Дозвольте вас запитати, чи можу я пройти тут прямо на станцію?
ГАЄВ: Можете. Ідіть цією дорогою.
ПЕРЕХОЖИЙ: Щиросердно вам дякую. (Кашлянувши.) Погода чудова... (Декламує.) Брате мій, брате стражденний... вийди на Волгу, чий стогін... (До Варі.) Мадемуазель, дозвольте голодному чолов’язі копійок тридцять...
Варя злякалася, скрикує.
ЛОПАХІН (сердито): Всякому неподобству існує своя пристойність!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (оторопівши): Візьміть... ось вам... (Шукає в портмоне.) Срібла немає... Байдуже, ось вам золотий...
ПЕРЕХОЖИЙ: Щиросердно вам дякую! (Виходить.)
Сміх.
ВАРЯ (перелякана): Я піду... я піду... Ах, матусю, вдома людям їсти нічого, а ви йому віддали золотий.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що ж зі мною, дурною, робити! Я тобі вдома віддам все, що маю. Єрмолаю Олексійовичу, дасте мені ще в борг!..
ЛОПАХІН: Гаразд.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо, панове, вже час. А тут, Варю, ми тебе зовсім засватали, вітаю.
ВАРЯ (крізь сльози): Цим, мамо, жартувати не можна.
ЛОПАХІН: Охме́ліє, йди в монастир...
ГАЄВ: А в мене тремтять руки: давно не грав на більярді.
ЛОПАХІН: Охме́ліє, о німфо, згадай мене в своїх молитвах!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо, панове. Скоро вечеряти.
ВАРЯ: Налякав він мене. Серце так і стугонить.
ЛОПАХІН: Нагадую вам, панове: двадцять другого серпня продаватимуть вишневий сад. Думайте про це!.. Думайте!..
Виходять усі, крім Трофімова й Ані.
АНЯ (сміючись): Спасибі перехожому, налякав Варю, тепер ми одні.
ТРОФІМОВ: Варя боїться, а раптом ми полюбимо одне одного, і цілі дні не відходить від нас. Вона своєю вузькою головою не може зрозуміти, що ми понад любов’ю. Оминути те дрібне і примарне, що заважає бути вільним і щасливим, — ось мета і сенс нашого життя. Уперед! Ми прямуємо нестримно до яскравої зірки, що палає там вдалині! Уперед! Не відставати, друзі!
АНЯ (сплескуючи руками): Як добре ви говорите!
Пауза.
АНЯ: Сьогодні тут дивно!
ТРОФІМОВ: Так, погода дивовижна.
АНЯ: Що ви зі мною зробили, Петю, бо я вже не люблю вишневого саду, як раніше? Я любила його так ніжно, мені здавалося, на землі немає кращого місця за наш сад.
ТРОФІМОВ: Уся країна наш сад. Земля велика і прекрасна, є на ній багато чудових місць.
Пауза.
ТРОФІМОВ: Подумайте, Аню: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, які володіли живими душами, і невже з кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські істоти, невже ви не чуєте голосів... Володіти живими душами — адже це переродило всіх вас, що жили раніше і тепер живуть, тож ваша мати, ви, дядько вже не помічаєте, що ви живете в борг, за чужий рахунок, коштом тих людей, яких ви не пускаєте далі передпокою... Ми відстали принаймні років на двісті, у нас немає ще анічогісінько, немає певного сприйняття минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимося на тугу або п’ємо горілку. Адже так ясно, щоб почати жити в сьогоденні, необхідно спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, лише надзвичайною, безперервною працею. Зрозумійте це, Аню.
АНЯ: Будинок, в якому ми живемо, давно вже не наш будинок, і я піду, даю вам слово.