Пауза.
ДОРН: Тихий янгол пролетів.
НІНА: А мені вже час. Прощавайте.
АРКАДІНА: Куди? Куди так рано? Ми вас не пустимо.
НІНА: На мене чекає тато.
АРКАДІНА: Який він, справді...
Цілуються.
АРКАДІНА: Ну чим зарадити. Шкода, шкода вас відпускати.
НІНА: Якби ви знали, як мені важко їхати!
АРКАДІНА: Вас аби хтось провів, моя крихітко.
НІНА (злякано): О ні, ні!
СОРІН (до неї, благально): Зостаньтеся!
НІНА: Не можу, Петре Миколайовичу.
СОРІН: Зостаньтеся на одну годину, і край. Ну, що, справді...
НІНА (подумавши, крізь сльози): Не можна! (Тисне руку і швидко йде.)
АРКАДІНА: Нещасна дівчина, по суті. Кажуть, її покійна мати заповіла чоловікові всі свої величезні статки, усе до копійки, і тепер ця дівчинка залишилася ні з чим, позаяк її батько вже заповів усе своїй другій дружині. Це обурливо.
ДОРН: Так, її татко порядна-таки наволоч, будьмо справедливі.
СОРІН (потираючи змерзлі руки): Ходімо, панове, і ми, а то стає вогко. У мене ноги болять.
АРКАДІНА: Вони в тебе, як дерев’яні, ледь ступають. Ну, ходімо, старигане злощасний. (Бере його під руку.)
ШАМРАЄВ (подаючи руку дружині): Мадам?
СОРІН: Я чую, знову виє пес. (До Шамраєва.) Будьте ласкаві, Іллє Опанасовичу, накажіть відв’язати його.
ШАМРАЄВ: Не можна, Петре Миколайовичу, боюся, як би злодії в комору не залізли. Там у мене просо. (До Медведенка, який крокує поряд.) Так, на цілу октаву нижче: «Браво, Сильво!». Але ж не співець, простий синодальний співочий.
МЕДВЕДЕНКО: А скільки платні отримує синодальний співочий?
Усі йдуть, окрім Дорна.
ДОРН (один): Не знаю, можливо, я нічого не розумію або здурів, але п’єса мені сподобалася. У ній щось є. Коли ця дівчинка говорила про самотність і потім, коли замайоріли червоні очі диявола, у мене від хвилювання тремтіли руки. Свіжо, наївно... Ось, здається, він іде. Хочу наговорити йому побільше приємного.
ТРЕПЛЬОВ (заходить): Уже немає нікого.
ДОРН: Я тут.
ТРЕПЛЬОВ: Мене по всьому парку шукає Марійка. Нестерпне створіння.
ДОРН: Костянтине Гавриловичу, мені ваша п’єса надзвичайно сподобалася. Дивна вона якась, і кінця я не чув, і все-таки враження сильне. Ви талановита людина, маєте продовжувати.
Трепльов міцно тисне йому руку і обіймає рвучко.
ДОРН: Ох, який знервований. Сльози на очах... Я що хочу сказати? Ви взяли сюжет зі сфери абстрактних ідей. Так і слід було, тому що художній твір неодмінно має виражати якусь вагому думку. Тільки те прекрасне, що серйозне. Який ви блідий!
ТРЕПЛЬОВ: Так ви кажете — продовжувати?
ДОРН: Так... Але зображайте тільки важливе і вічне. Ви знаєте, я прожив життя різноманітно і зі смаком, я задоволений, та якби мені довелося відчути підйом духу, який буває в митців під час творчості, то, мені здається, я зневажав би свою матеріальну оболонку й усе, що цій оболонці притаманно, і відлітав би від землі подалі увись.
ТРЕПЛЬОВ: Даруйте, де Зарічна?
ДОРН: І ще дещо. У творі має бути чітка, певна думка. Ви маєте знати, для чого пишете, інакше якщо підете цією мальовничою дорогою без певної мети, то заблукаєте, і ваш талант вас згубить.
ТРЕПЛЬОВ (нетерпеливо): Де Зарічна?
ДОРН: Вона поїхала додому.
ТРЕПЛЬОВ (розпачливо): Що ж мені робити? Я хочу її бачити... Мені необхідно її бачити... Я поїду...
Заходить Марійка.
ДОРН (до Трепльова): Заспокойтеся, мій друже.
ТРЕПЛЬОВ: Та все одно я поїду. Я маю поїхати.
МАРІЙКА: Ідіть, Костянтине Гавриловичу, в будинок. На вас чекає ваша мама. Вона неспокійна.
ТРЕПЛЬОВ: Скажіть їй, що я поїхав. І прошу вас усіх, дайте мені спокій! Облиште! Не ходіть за мною!
ДОРН: Але, але, але, милий... не можна так... Недобре.
ТРЕПЛЬОВ (крізь сльози): Прощавайте, лікарю. Дякую... (Виходить.)
ДОРН (зітхнувши): Молодість, молодість!
МАРІЙКА: Коли вже ні́чого сказати, то кажуть: молодість, молодість... (Нюхає тютюн.)
ДОРН (бере у неї табакерку і жбурляє в кущі): Це гидко!
Пауза.
ДОРН: У будинку, здається, грають. Треба йти.
МАРІЙКА: Стривайте.
ДОРН: Що?