ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Якій правді? Ви бачите, де правда і де неправда, а я точно втратила зір, нічого не бачу. Ви сміливо вирішуєте всі важливі питання, але скажіть, голубчику, це тому так, що ви молодий, ще не встигли вистраждати жодного вашого питання? Ви сміливо дивитеся вперед, і не тому, що не бачите і не чекаєте нічого страшного, позаяк життя ще приховане від ваших молодих очей? Ви сміливіший, чесніший, глибший за нас, але вдумайтеся, будьте шанобливі хоч на дрібку, пожалійте мене. Адже я народилася тут, тут мешкали мої батько і мати, мій дід, я люблю цей будинок, без вишневого саду я не уявляю свого життя, і якщо аж так потрібно продавати, то продавайте і мене разом із садом... (Обіймає Трофімова, цілує його в лоб.) Адже мій син потонув тут... (Плаче.) Пожалійте мене, хороший, добрий чоловіче.
ТРОФІМОВ: Ви знаєте, я співчуваю всією душею.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Одначе треба інакше, інакше це сказати... (Виймає хустинку, на підлогу падає телеграма.) Мені сьогодні тяжко на душі, ви не можете уявити. Тут мені гамірно, тремтить душа від кожного звуку, я вся тремчу, а піти до себе не можу, мені одній у тиші страшно. Не засуджуйте мене, Петрусю... Я люблю вас, як рідного. Я охоче віддала б за вас Аню, клянуся вам, тільки, голубчику, треба ж учитися, треба курс закінчити. Ви нічого не робите, а доля кидає вас з місця на місце, це так дивно... Хіба ні? Так? І треба ж щось із бородою зробити, щоб вона росла хоч якось... (Сміється.) Кумедний ви!
ТРОФІМОВ (піднімає телеграму): Я не бажаю бути красенем.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це з Парижа телеграма. Щодня отримую. І вчора, і сьогодні. Ця дика людина знову захворіла, знову йому зле... Він перепрошує, благає приїхати, і насправді мені слід було б з’їздити в Париж, побути біля нього. У вас, Петрусю, суворе обличчя, але що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, він самотній, нещасливий, а хто там догляне його, хто втримає його від помилок, хто дасть йому ліки вчасно? І що ж тут приховувати або мовчати, я люблю його, це ясно. Люблю, люблю... Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне Трофімову руку.) Не думайте зле, Петрусю, не кажіть мені нічого, не кажіть...
ТРОФІМОВ (крізь сльози): Даруйте за відвертість, заради Бога: адже він обібрав вас!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ні, ні, ні, не треба казати так... (Затуляє вуха.)
ТРОФІМОВ: Адже він негідник, лишень ви одна не знаєте цього! Він дріб’язковий негідник, нікчема...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (розсердившись, але стримано): Вам двадцять шість років або двадцять сім, а ви ще й досі гімназист другого класу!
ТРОФІМОВ: Нехай!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Треба бути мужчиною, у вашому віці маєте розуміти тих, хто любить. І варто самому любити... варто закохуватися! (Сердито.) Так, так! І у вас немає чистоти, а ви просто чистюлька, смішний дивак, виродок...
ТРОФІМОВ (із жахом): Що вона каже!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: «Я понад любов’ю!» Ви не понад любов’ю, а просто, як ось каже наш Фірс, ви недолугий. У вашому віці та й бути без коханки!..
ТРОФІМОВ (із жахом): Це жахливо! Що вона каже?! (Іде хутко до зали, схопившись за голову.) Це жахливо... Не можу, я піду... (Виходить, але одразу ж повертається.) Між нами все скінчено! (Виходить до передпокою.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (кричить услід): Петрусю, стривайте! Смішна людина, я пожартувала! Петрусю!
Чути, як у передпокої хтось швидко крокує сходами і раптом із гуркотом падає додолу. Аня і Варя скрикують, але одразу ж чутно сміх.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що там таке?
Вбігає Аня.
АНЯ (сміючись): Петрусь зі сходів упав! (Тікає.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Який дивак цей Петрусь...
Начальник станції зупиняється серед зали і читає «Грішницю» О. Толстого. Його слухають, але навряд він прочитав кілька рядків, як з передпокою лунають звуки вальсу, і читання припинено. Усі танцюють. Проходять з передпокою Трофімов, Аня, Варя і Любов Андріївна.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ну, Петрусь... ну, чиста душа... я перепрошую... Ходімо танцювати... (Танцює з Трофімовим.)
Аня і Варя танцюють.
Фірс заходить, ставить свого костура неподалік бічних дверей.
Яша теж зайшов з вітальні, дивиться на танці.
ЯША: Що, дідусю?
ФІРС: Нездужаю. Перше в нас на балах танцювали генерали, барони, адмірали, а тепер посилаємо за поштовим чиновником і начальником станції, та й ті без охоти навідуються. Щось ослаб я. Пан покійний, дідусь, усіх сургучем лікував, від усіх хвороб. Я сургуч приймаю щодня вже років двадцять, а то й більше; може, я від нього і живий.