ЄПІХОДОВ (злякавшись): Прошу вас висловлюватися делікатно.
ВАРЯ (розгнівавшись): Умить геть звідси! Геть!
Єпіходов прямує до дверей, Варя — за ним.
ВАРЯ: Двадцять два нещастя! Щоб духу твого тут не було! Щоб очі мої тебе не бачили!
Єпіходов вийшов, за дверима його голос: «Я на вас скаржитимуся».
ВАРЯ: А, ти назад ідеш? (Хапає костура, якого неподалік дверей облишив Фірс.) Іди... Іди... Іди, я тобі покажу... А, ти йдеш? Ідеш? Так ось же тобі... (Замахується.)
Цієї миті входить Лопахін.
ЛОПАХІН: Уклінно дякую.
ВАРЯ (сердито і насмішкувато): Винна!
ЛОПАХІН: Нічого, мось-панно. Покірно дякую за приємне частування.
ВАРЯ: Не варто подяки. (Відходить, потім озирається і запитує м’яко.) Я вас не забила?
ЛОПАХІН: Ні, нічого. Ґулю, однак, нажене величезну.
Голоси в залі: «Лопахін приїхав! Єрмолай Олексійович!».
ПИЩИК: Бачимо, чуємо... (Цілується з Лопахін.) Коньячком від тебе тягне, милий мій, душа моя. А ми тут теж веселимося.
Заходить Любов Андріївна.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Це ви, Єрмолаю Олексійовичу? Чому так довго? Де Леонід?
ЛОПАХІН: Леонід Андрійович зі мною приїхав, він іде...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (хвилюючись): Ну що? Були торги? Та кажіть уже!
ЛОПАХІН (зніяковіло, боячись виявити свою радість): Торги закінчили о четвертій годині... Ми на потяг запізнилися, довелося чекати до пів на десяту. (Важко зітхнувши.) Ух! У мене трошки в голові паморочиться...
Заходить Гаєв, у правиці в нього покупки, лівою він витирає сльози.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Льоню, що? Льоню, ну? (Нетерпляче, зі сльозами.) Швидше, благаю...
ГАЄВ (нічого їй не відповідає, тільки махає рукою Фірсу, плачучи): Ось візьми... Тут анчоуси, керченські оселедці... Я сьогодні нічого не їв... Як я вистраждав!
Двері в більярдну відкрито; чути стукіт куль і голос Яші: «Сім і вісімнадцять!». У Гаєва змінюється вираз, він уже не плаче.
ГАЄВ: Стомився я жахливо. Даси мені, Фірсе, переодягнутися. (Виходить до себе через залу, за ним Фірс.)
ПИЩИК: Що на торгах? Розповідай!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Продали вишневий сад?
ЛОПАХІН: Продали.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хто купив?
ЛОПАХІН: Я купив.
Пауза.
Любов Андріївна пригнічена; вона впала б, якби не стояла біля крісла і стола. Варя знімає з пояса ключі, кидає їх на підлогу, посеред вітальні, і йде.
ЛОПАХІН: Я купив! Стривайте, панове, зробіть милість, у мене в голові запаморочилось, говорити не можу... (Сміється.) Прийшли ми на торги, там уже Деріганов. У Леоніда Андрійовича було лише п’ятнадцять тисяч, а Деріганов понад боргу відразу давав тридцять. Бачу, річ така, я схопився з ним, дав сорок. Він сорок п’ять. Я п’ятдесят п’ять. Він, значить, по п’ять набавляє, я по десяти... Ну, скінчилося. Понад боргу я надавав дев’яносто, залишилося за мною. Вишневий сад тепер мій! Мій! (Сміється.) Боже мій, Господи, вишневий сад мій! Скажіть мені, що я п’яний, не при розумі, що все це мені ввижається... (Тупотить ногами.) Не смійтеся з мене! Якби батько мій і дід встали з могил і подивилися на все, що сталося, як їхній Єрмолай, битий, малограмотний Єрмолай, який узимку босоніж бігав, як цей самий Єрмолай купив маєток, прекрасніше за який нічого немає на світі. Я купив маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть до кухні. Я сплю, це лишень увижається мені, це тільки здається... Це плід вашої уяви, закутаний мороком невідомості... (Піднімає ключі, ласкаво посміхаючись.) Кинула ключі, хоче показати, що вона вже не хазяйка тут... (Дзвенить ключами.) Ну, та байдуже.
Чути, як налаштовують оркестр.
ЛОПАХІН: Гей, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати! Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін рубане сокирою по вишневому саду, як упадуть на землю дерева! Набудуємо ми дач, і наші внуки й правнуки побачать тут нове життя... Музико, грай!
Грає музика. Любов Андріївна опустилася на стілець і гірко плаче.
ЛОПАХІН (докірливо): Чому ж, чому ви мене не послухали? Бідна моя, хороша, не повернути тепер. (Зі сльозами.) О, швидше це все минуло б, швидше змінилося б якось наше нескладне, нещасливе життя.
ПИЩИК (бере його під руку, впівголоса): Вона плаче. Ходімо до зали, нехай вона одна... Ходімо... (Бере його під руку і веде до зали.)