ЛОПАХІН: Та що ж таке? Музико, грай чітко! Нехай усе буде, як я бажаю! (З іронією.) Іде новий поміщик, власник вишневого саду! (Штовхнув ненавмисно столик, ледь не перекинув канделябри.) За все можу заплатити! (Виходить із Пищиком.)
У залі й вітальні немає нікого, крім Любові Андріївни, яка сидить, стиснулася вся і гірко плаче. Тихо грає музика. Швидко входять Аня і Трофімов. Аня підходить до матері і стає перед нею на коліна. Трофімов залишається біля входу до зали.
АНЯ: Мамо!.. Мамо, ти плачеш? Мила, добра, хороша моя мамо, моя прекрасна, я люблю тебе... я благословляю тебе. Вишневий сад продали, його вже немає, це правда, правда, але не плач, мамо, у тебе залишилося життя попереду, залишилася твоя хороша, чиста душа... Ходімо зі мною, підемо, мила, звідси, підемо!.. Ми посадимо новий сад, розкішніший за цей, ти побачиш його, зрозумієш, і радість, тиха, глибока радість заполонить твою душу, як сонце за вечірньої години, і ти посміхнешся, мамо! Ходімо, мила! Ходімо!..
Завіса
Дія четверта
Декорація першої дії. Немає ні фіранок на вікнах, ні картин, залишилося небагато меблів, які складено в один куток, точно на продаж. Відчувається порожнеча. Близько вхідних дверей і в глибині сцени складено валізи, дорожні клунки тощо. Ліворуч двері відкрито, звідти чути голоси Варі й Ані. Лопахін стоїть, чекає. Яша тримає тацю зі скляночками із шампанським. У передпокої Єпіходов складає скрині. За сценою у глибині гам. Це прийшли прощатися мужики. Голос Гаєва: «Спасибі, братці, спасибі вам».
ЯША: Простий народ прощатися прийшов. Як на мене, Єрмолаю Олексійовичу: народ добрий, але розуміє мало.
Гам стихає. Заходять через передпокій Любов Андріївна і Гаєв; вона не плаче, але бліда, обличчя її тремтить, вона не може говорити.
ГАЄВ: Ти віддала їм свій гаманець, Любо. Так не можна! Так не можна!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я не змогла! Я не змогла!
Обоє йдуть.
ЛОПАХІН (у дверях, їм услід): Завітайте, уклінно прошу! По скляночці на прощання. З міста не здогадався привезти, а на станції знайшов тільки одну пляшку. Завітайте!
Пауза.
ЛОПАХІН: Що ж, панове! Чи не бажаєте? (Відходить від дверей.) Знав би — не купував. Ну, і я не питиму.
Яша обережно ставить піднос на стілець.
ЛОПАХІН: Випий, Яшо, хоч ти.
ЯША: За тих, хто від’їздить! Щасливо залишатися! (П’є.) Це шампанське не справжнє, можу вас запевнити.
ЛОПАХІН: Вісім рублів пляшка.
Пауза.
ЛОПАХІН: Холодно тут у біса.
ЯША: Не топили сьогодні, все одно їдемо. (Сміється.)
ЛОПАХІН: Чого ти?
ЯША: Від задоволення.
ЛОПАХІН: На дворі жовтень, а сонячно і тихо, як улітку. Будувати добре. (Подивившись на годинник, у двері.) Панове, зважте, до потяга лишилося всього сорок шість хвилин! Значить, через двадцять хвилин на станцію їхати. Не баріться.
Трофімов у пальто входить знадвору.
ТРОФІМОВ: Мені здається, їхати вже час. Коней подано. Чорт його знає, де мої калоші. Пропали. (У двері.) Аню, нема моїх калош! Не знайшов!
ЛОПАХІН: А мені до Харкова треба. Поїду з вами в одному потязі. У Харкові замешкуватиму впродовж зими. Я все копошився з вами, замучився без діла. Не можу без роботи, не знаю, що ось робити з руками; бовтаються якось дивно, наче чужі.
ТРОФІМОВ: Зараз поїдемо, і ви знову візьметеся за свій корисний труд.
ЛОПАХІН: Випий-но скляночку.
ТРОФІМОВ: Не питиму.
ЛОПАХІН: Тож, у Москву тепер?
ТРОФІМОВ: Так, супроводжу їх до міста, а завтра в Москву.
ЛОПАХІН: Так... Що ж, професори не читають лекцій, мабуть усе чекають, коли приїдеш!
ТРОФІМОВ: Тебе це не обходить.
ЛОПАХІН: Стільки років, як ти в університеті вчишся?
ТРОФІМОВ: Вигадай щось новіше. Це старе і плоске. (Шукає калоші.) Знаєш, ми, мабуть, не побачимося вже, так ось дозволь мені дати тобі на прощання одну пораду: не розмахуй руками! Відвикни від цієї звички — розмахувати. І теж от будувати дачі, розраховувати, що з дачників згодом вийдуть окремі господарі, розраховувати так — це теж означає розмахувати... Як-не-як, все-таки я тебе люблю. У тебе тонкі, ніжні пальці, як у артиста, у тебе тонка, ніжна душа...
ЛОПАХІН (обнімає його): Прощавай, голубчику. Спасибі за все. Якщо потрібно, візьми в мене грошей на дорогу.
ТРОФІМОВ: Для чого мені? Не потрібно.
ЛОПАХІН: Адже у вас немає!
ТРОФІМОВ: Є. Дякую вам. Я за переклад отримав. Ось вони тут, у кишені. (Тривожно.) А калош моїх немає!