ВАРЯ (з іншої кімнати): Візьміть вашу гидоту! (Викидає на сцену пару гумових калош.)
ТРОФІМОВ: Що ж ви гніваєтеся, Варю? Гм... Та це не мої калоші!
ЛОПАХІН: Я навесні посіяв маку тисячу десятин, і тепер заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, що то була за картина! Так ось я, кажу, заробив сорок тисяч і, отже, пропоную тобі в борг, тому що маю. Навіщо ж носа дерти? Я мужик... просто.
ТРОФІМОВ: Твій батько був мужик, мій — аптекар, і з цього не випливає анічогісінько.
Лопахін виймає гаманця.
ТРОФІМОВ: Облиш, облиш... Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо і дорого цінуєте ви всі, багаті та бідні, не має наді мною ані найменшої влади, ось як пух, який мріє в повітрі. Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий. Людство прямує до вищої правди, до вищого щастя, яке лишень можливе на Землі, і я в перших рядах!
ЛОПАХІН: Дійдеш?
ТРОФІМОВ: Дійду.
Пауза.
ТРОФІМОВ: Дійду, або покажу іншим шлях, як дійти.
Чути, як далеко гепають сокирою по дереву.
ЛОПАХІН: Ну, прощавай, голубчику. Час їхати. Ми один перед одним носа деремо, а життя, знай, собі минає. Коли я працюю тривалий час, без утоми, тоді думки легші, і здається, ніби мені теж відомо, для чого я існую. А скільки, брате, в Росії людей, які існують невідомо для чого. Ну, все одно, циркуляція справи не в цьому. Леонід Андрійович, кажуть, прийняв місце, буде в банку, шість тисяч на рік... Тільки ж не всидить, ледачий дуже...
АНЯ (у дверях): Мама вас просить: поки вона не поїхала, щоб не рубали саду.
ТРОФІМОВ: Справді, невже бракує такту... (Іде передпокоєм.)
ЛОПАХІН: Зараз, зараз... Ох же, справді. (Виходить за ним.)
АНЯ: Фірса до лікарні відправили?
ЯША: Я вранці нагадував. Відправили, либонь.
АНЯ (до Єпіходова, який проходить залою): Семене Пантелеймоновичу, довідайтеся, будь ласка, чи відвезли Фірса до лікарні.
ЯША (ображено): Уранці я казав Єгору. Що ж перепитувати по десять разів!
ЄПІХОДОВ: Довголітній Фірс, як на мене, для рихтування не годиться, йому треба до праотців. А я можу йому тільки заздрити. (Поклав валізу на картонку з капелюхом і розчавив.) Ну, ось, звичайно. Так і знав. (Виходить.)
ЯША (глузливо): Двадцять два нещастя...
ВАРЯ (за дверима): Фірса до лікарні відвезли?
АНЯ: Відвезли.
ВАРЯ: Чому ж лист не взяли до лікаря?
АНЯ: Так треба послати навздогін... (Виходить.)
ВАРЯ (із сусідньої кімнати): Де Яша? Скажіть, матір його прийшла, хоче попрощатися з ним.
ЯША (махає рукою): Тільки терпець уривають.
Дуня постійно клопоче біля речей; тепер, коли Яша залишився один, вона підійшла до нього.
ДУНЯ: Хоч би поглянули разочок, Яшо. Ви їдете... мене покидаєте... (Плаче і кидається йому на шию.)
ЯША: Що ж плакати? (П’є шампанське.) Через шість днів я знову в Парижі. Завтра сядемо в кур’єрський потяг і покотимо, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Вів ла Франс!..[31] Тут мені не затишно, не можу жити... нічим зарадити. Надивився на невігласів — годі з мене. (П’є шампанське.) Що ж плакати? Поводьтеся пристойно, тоді не плакатимете.
ДУНЯ (пудриться, дивлячись у люстерко): Надішліть з Парижа листа. Адже я вас любила, Яшо, так любила! Я ніжна істота, Яшо!
ЯША: Сюди йдуть. (Клопоче біля валіз, тихо наспівує.)
Заходять Любов Андріївна, Гаєв, Аня і Шарлотта Іванівна.
ГАЄВ: Рушати б нам. Уже трохи залишилося. (Дивлячись на Яшу.) Від кого це оселедцем тхне?
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Хвилин через десять давайте вже до екіпажів сідати... (Оглядає кімнату.) Прощавай, милий будинку, старий дідусю. Мине зима, настане весна, а там тебе вже не буде, тебе зламають. Як багато всього бачили ці стіни! (Цілує палко доньку.) Скарбе мій, ти сяєш, твої очі сяють, як два алмази. Ти задоволена? Дуже?
АНЯ: Дуже! Починається нове життя, мамо!
ГАЄВ (весело): Справді, тепер усе добре. До продажу вишневого саду ми всі хвилювалися, страждали, а потім, коли питання вирішили остаточно, безповоротно, всі заспокоїлися, повеселішали навіть... Я банківський служака, тепер я фінансист... жовтого в середину, і ти, Любо, як-не-як, маєш кращий вигляд, це безсумнівно.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Так. Нерви мої ліпше, це правда.