Їй подають капелюх і пальто.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я сплю добре. Виносьте мої речі, Яшо. Час рушати. (До Ані.) Дівчинко моя, скоро ми побачимося... Я їду до Парижа, житиму там на ті гроші, які прислала твоя ярославська бабуся на придбання маєтку — хай живе бабуся! — а грошей цих вистачить ненадовго.
АНЯ: Ти, мамо, повернешся скоро, скоро... чи не так? Я підготуюся, витримаю іспит до гімназії і потім працюватиму, тобі допомагатиму. Ми, мамо, разом читатимемо різні книжки... Адже правда? (Цілує матері руки.) Ми читатимемо осінніми вечорами, прочитаємо багато книжок, і перед нами відкриється новий, чудовий світ... (Мріє.) Мамо, приїжджай...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Приїду, моє золото. (Обіймає доньку.)
Заходить Лопахін. Шарлотта тихо наспівує пісеньку.
ГАЄВ: Щаслива Шарлотта: співає!
ШАРЛОТТА (бере клунка, схожого на загорнуту дитину): Моя дитинко, бай, бай...
Чутно плач дитини: «Уа, уа!..».
ШАРЛОТТА: Помовч, мій хороший, мій милий хлопчику.
«Уа!.. уа!..»
ШАРЛОТТА: Мені тебе так шкода! (Кидає клунок на місце.) То ви, будь ласка, знайдіть мені місце. Я не можу так.
ЛОПАХІН: Знайдемо, Шарлотто Іванівно, не переймайтеся.
ГАЄВ: Усі нас кидають, Варя йде... ми стали раптом непотрібні.
ШАРЛОТТА: У місті мені мешкати ніде. Маю йти... (Співає.) Байдуже...
Заходить Пищик.
ЛОПАХІН: Диво природи!..
ПИЩИК (захекавшись): Ой, дайте віддихати... замучився... Мої вельмишановні... Води дайте...
ГАЄВ: За грошима мабуть? Слуга покірний, іду від гріха... (Виходить.)
ПИЩИК: Давненько до вас не навідувався... найпрекрасніша... (До Лопахіна.) Ти тут... радий тебе бачити... величезного розуму людина... візьми... отримай... (Подає Лопахіну гроші.) Чотириста рублів... За мною залишається вісімсот сорок.
ЛОПАХІН (здивовано знизує плечима): Наче вві сні... Ти де ж узяв?
ПИЩИК: Стривай... Жарко... Подія надзвичайна. Приїхали до мене англійці і знайшли в землі якусь білу глину... (До Любові Андріївни.) І вам чотириста... прекрасна, дивовижна... (Подає гроші.) Решта потім. (П’є воду.) Зараз один молодий чоловік розповідав у вагоні, ніби якийсь... великий філософ радить стрибати з дахів... «Стрибай!» — каже, і в цьому все завдання. (Здивовано.) Ти ба! Води!..
ЛОПАХІН: Які ж то англійці?
ПИЩИК: Здав їм ділянку з глиною на двадцять чотири роки... А тепер, даруйте, іншим разом... маю скакати далі... Поїду до Знойкова... до Кардамонова... Усім винен... (П’є.) Хай щастить... У четвер заїду...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ми зараз переїжджаємо до міста, а завтра я за кордон...
ПИЩИК: Як? (Стривожено.) Чому до міста? Ото ж бо я дивлюся на меблі... валізи... Ну, нічого... (Крізь сльози.) Нічого... Найбільшого розуму люди... ці англійці... Нічого... Будьте щасливі... Бог допоможе вам... Нічого... Усьому на цьому світі буває кінець... (Цілує руку Любові Андріївні.) А дійде до вас чутка, що мені кінець прийшов, згадайте ось цього самого... коня і скажіть: «Був на світі такий, сякий... Симеонов-Пищик... царство йому небесне»... Гожа погода... Так... (Відходить украй сумний, але одразу ж повертається і каже в дверях.) Уклонялася вам Даринка! (Виходить.)
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Тепер можна і їхати. Їду я з двома турботами. Перша — це хворий Фірс. (Глянувши на годинник.) Ще хвилин п’ять можна...
АНЯ: Мамо, Фірса вже відправили до лікарні. Яша відправив уранці.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Друга моя печаль — Варя. Вона звикла рано вставати і працювати, і тепер без праці вона, як риба без води. Схудла, зблідла і плаче бідолаха...
Пауза.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ви це дуже добре знаєте, Єрмолаю Олексійовичу; я мріяла... видати її за вас, та й по всьому видно було, що ви одружитеся. (Шепоче до Ані, та киває Шарлотті, і обидві йдуть.) Вона вас любить, вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому це ви ніби оминаєте одне одного боком. Не розумію!
ЛОПАХІН: Я сам теж не розумію, зізнатися. Якось дивно все... Якщо є ще час, то я хоч зараз готовий... Покінчімо відразу — і баста, а без вас я, відчуваю, не освідчуся.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: І чудово. Адже одна хвилина потрібна, ото й усе. Я її зараз покличу...
ЛОПАХІН: До речі, й шампанське є. (Подивившись на склянки.) Порожні, хтось уже випив.
Яша кашляє.
ЛОПАХІН: А точніше вижлуктив...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (жваво): Прекрасно. Ми вийдемо... Яшо, allez![32] Я її покличу... (У двері.) Варю, облиш усе, ходи сюди. Іди! (Виходить із Яшею.)