ЛОПАХІН (подивившись на годинник): Так...
Пауза.
За дверима стриманий сміх, шепіт, нарешті входить Варя.
ВАРЯ (довго оглядає речі): Дивно, ніяк не знайду...
ЛОПАХІН: Що ви шукаєте?
ВАРЯ: Сама поклала і не пам’ятаю.
Пауза.
ЛОПАХІН: Ви куди ж тепер, Варваро Михайлівно?
ВАРЯ: Я? До Рагуліних... Домовилася в них дивитися за господарством... економкою, абощо.
ЛОПАХІН: Це в Яшнєво? Верст сімдесят буде.
Пауза.
ЛОПАХІН: Ось і скінчилося життя в цьому будинку...
ВАРЯ (оглядаючи речі): Де ж це... Або, може, я в скриню поклала... Так, життя в цьому будинку скінчилася... та й уже не буде...
ЛОПАХІН: А я до Харкова їду зараз... ось цим потягом. Справ чимало. А тут на господі залишаю Єпіходова... Я його найняв.
ВАРЯ: Нехай!
ЛОПАХІН: Тогоріч цієї пори вже сніг падав, якщо пригадаєте, а нині тихо, сонячно. Лишень холодно... градусів зо три морозу.
ВАРЯ: Я не глянула.
Пауза.
ВАРЯ: Та й розбитий у нас термометр...
Пауза.
Голос у двері знадвору: «Єрмолаю Олексійовичу!..».
ЛОПАХІН (буцім давно чекав на цей клич): Хвилину! (Швидко йде.)
Варя, сидячи на підлозі, поклавши голову на клунок із сукнею, тихо плаче. Відчиняють двері, обережно входить Любов Андріївна.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Що?
Пауза.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Час їхати.
ВАРЯ (вже не плаче, витерла очі): Так, час, матусю. Я до Рагуліних встигну сьогодні, тільки не спізнитися б до потяга...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (у двері): Аню, одягайся!
Заходить Аня, потім Гаєв, Шарлотта Іванівна. На Гаєві тепле пальто з башликом. Сходяться служки, візники. Біля речей клопоче Єпіходов.
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Тепер можна і в дорогу.
АНЯ (радісно): У дорогу!
ГАЄВ: Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Залишаючи цей будинок назавжди, чи можу я промовчати, чи можу втриматися, щоб не висловити на прощання ті почуття, які наповнюють тепер усе моє єство...
АНЯ (благально): Дядечку!
ВАРЯ: Дядечку, не варто!
ГАЄВ (понуро): Дуплетом жовтого в середину... Мовчу...
Заходить Трофімов, потім Лопахін.
ТРОФІМОВ: Що ж, панове, час їхати!
ЛОПАХІН: Єпіходов, моє пальто!
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Я посиджу ще одну хвилинку. Ніби раніше я ніколи не бачила, які в цьому будинку стіни, яка стеля, і нині я дивлюся на них із жадібністю, з такою ніжною любов’ю...
ГАЄВ: Пам’ятаю, коли мені було шість років, на Трійцю я сидів на цьому вікні й дивився, як батько прямував до церкви...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Усі речі забрали?
ЛОПАХІН: Здається, всі. (До Єпіходова, надягаючи пальто.) Ти ж, Єпіходов, дивися, щоб усе було гаразд.
ЄПІХОДОВ (говорить сиплим голосом): Будьте певні, Єрмолаю Олексійовичу!
ЛОПАХІН: Що це в тебе голос такий?
ЄПІХОДОВ: Зараз воду пив, щось проковтнув.
ЯША (зневажливо): Невіглас...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Поїдемо — і тут не залишиться жодної живої душі...
ЛОПАХІН: До самої весни.
ВАРЯ (висмикує з клунка парасольку, скидається, ніби вона замахнулася; Лопахін робить вигляд, що злякався): Та що ж ви... Я й не думала.
ТРОФІМОВ: Панове, ходімо сідати в екіпажі... Уже час! Зараз потяг прийде!
ВАРЯ: Петрусю, ось вони, ваші калоші, біля валізи. (Зі сльозами.) І які вони у вас брудні, старі...
ТРОФІМОВ (узуваючи калоші): Ходімо, панове!..
ГАЄВ (сильно збентежений, боїться заплакати): Потяг... станція... Круазе в середину, білого дуплетом у кут...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: Ходімо!
ЛОПАХІН: Усі тут? Нікого там немає? (Замикає бічні двері ліворуч.) Тут речі складено, треба замкнути. Ходімо!..
АНЯ: Прощавай, будинку! Прощавай, старе життя!
ТРОФІМОВ: Здрастуй, нове життя!.. (Виходить із Анею.)
Варя оглядає кімнату і не поспішаючи йде.
Ідуть Яша і Шарлотта з песиком.
ЛОПАХІН: Тож, до весни. Виходьте, панове... До зустрічі!.. (Виходить.)
Любов Андріївна і Гаєв лишилися вдвох. Вони, мов чекали цього, кидаються на шию одне одному і ридають стримано, тихо, боячись, щоб їх не почули.
ГАЄВ (у розпачі): Сестро моя, сестро моя...
ЛЮБОВ АНДРІЇВНА: О мій милий, мій ніжний, прекрасний саде!.. Моє життя, моя молодосте, щастя моє, прощавай!.. Прощавай!..